Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Цього вона теж тобі не розповідала? – обережно спитав мене Енцо.
– Ні.
– Видно, не хоче тебе турбувати, у тебе ж своє життя. Але, розумієш, для неї особисто то був би вихід на вищий рівень, а для нас обох це була б велика удача – ми б отримували разом сімсот п’ятдесят тисяч лір на місяць, якщо точно.
– А що Ліна?
– Відповідь вона має дати у вересні.
– І що вона відповість?
– Не знаю. Ти колись могла передбачити, що їй стрілить в голову?
– Ні. А ти як думаєш, що їй слід зробити?
– Я думаю так, як вона.
– Навіть якщо незгоден?
– Навіть тоді.
Я провела його до машини. Ідучи сходами, я подумала, що, можливо, варто сказати йому те, чого він напевно не знає, – що Мікеле має до Ліли небезпечні почуття, нічого спільного з фізичною жагою, ані тим паче з відданістю, тому оплутує її своїм павутинням. Слова вже готові були зірватися мені з язика, я відчувала до нього прихильність і не хотіла, щоб він думав, що має справу всього лише з напівбандитом, який давно прагне купити собі розум його подруги. Коли він уже сидів за кермом, я спитала:
– А якщо Мікеле захоче відбити її у тебе?
Він залишився незворушним:
– Я вб’ю його. Але навіщо йому це, у нього вже є коханка, усі це знають.
– Хто ж вона?
– Маріза, вона знову від нього завагітніла.
Мені спочатку здалося, що я недочула.
– Маріза Сарраторе?
– Маріза, дружина Альфонсо.
Я згадала розмову зі своїм однокласником. Він намагався сказати мені, яким складним є його життя, а я не хотіла розуміти, бо мене більше вразили поверхові аспекти його зізнання, ніж глибинні. Та й тепер я не зовсім розуміла його неспокій, але, щоб усе з’ясувати, мені довелося б знову поговорити з ним, а може, і тоді я б не зрозуміла. Проте цей момент запав мені в душу болісним відчуттям. Я спитала:
– А що Альфонсо?
– Та йому начхати, кажуть, що він голубий.
– Хто каже?
– Усі.
– Усі – це занадто туманно, Енцо. І що ще кажуть ці усі?
Він поглянув на мене зі змовницькою іскоркою іронії в очах:
– Багато що кажуть, у нас в районі весь час про щось базікають.
– Тобто?
– Обсмоктують давні історії. Подейкують, нібито це мати братів Солар вбила дона Акілле.
Енцо поїхав, і мені хотілося, щоб він забрав ці свої слова з собою. Але вони нікуди не поділися, а примушували мене хвилюватися, викликали гнів. Щоб звільнитися від цього гніту, я сіла до телефона і подзвонила Лілі, змішуючи страхи і докори: «Чому ти нічого мені не сказала про те, що Мікеле пропонує тобі роботу, а зокрема про ту останню його пропозицію, чому ти зрадила таємницю Альфонсо; чому ти рознесла всюди ту історію про матір братів Солар, це ж була просто наша гра; чому ти прислала Дженнаро, ти хвилюєшся за нього, то скажи це відверто, я ж маю на це право, чому хоч раз у житті не скажеш мені, що ти насправді думаєш?» Отак я виливала душу, але при кожній фразі в глибині душі у мене жевріла надія, що ми на цьому не зупинимося, що нарешті здійсниться, нехай хоч по телефону, моя давня мрія обговорити по-справжньому наші стосунки, проаналізувати їх, довести до повного усвідомлення. Я сподівалася спровокувати її на інші запитання, ще більш особисті. Але Ліла роздратувалася і відповідала досить холодно, вона була не в гуморі. Відповіла, що я поїхала звідси багато років тому, що я вже давно живу життям, в якому Солари, Стефано, Маріза, Альфонсо нічого не значать, не мають ніякої ваги. «Їдь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.