Читати книжки он-лайн » Наука, Освіта 🧪📚🧑‍🔬 » Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

126
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 116
Перейти на сторінку:
і путівник, за якими вона може працювати і відносно яких її можна оцінити. Коли люди, які вивчали історію XX століття, відвідують Музей Голокосту, вони можуть обдумати побачене, оцінити його в ширшому контексті, осмислити критично. У такому разі музей виконує корисну функцію — зіставляє вміщені в ньому спогади з історією, яка вже відома аудиторії. Але відвідувачі, які знають тільки те, що їм показують, імовірно (переважно так і стається) опиняться в невигідному становищі: без зв’язку з минулим їм згодують з ложечки версію, яку вони не здатні оцінити.

Різницю між історією та пам’яттю позначає також те, що для історії немає дієслова. Знаєш, коли хтось каже «я творю історію», то має на увазі щось зовсім специфічне й зазвичай безглузде. «Історизувати» — вузький термін, усталений хіба що в наукових обговореннях. Натомість «я пам’ятаю» і «я пригадую» — цілком загальновживані вислови.

Це вказує на справжню відмінність: пам’ять існує в першій особі. Якщо немає особи, то немає пам’яті. Тим часом історія існує передусім у другій чи третій особі. Я можу говорити про твою історію, а ось про твою пам’ять — лиш у вельми обмеженому, зазвичай образливому чи абсурдному сенсі. Я можу говорити про їхню історію, але не можу говорити про їхню пам’ять, якщо тільки з якихось причин не знаю їх дуже й дуже добре. Я можу говорити про історію польської шляхти XVIII століття, але говорити про їхню пам’ять із мого боку було б абсурдним.

Позаяк пам’ять існує в першій особі, її можна постійно переглядати, і з часом вона стає більш особистою. Тоді як історія, принаймні загалом, рухається в інший бік: з переглядом вона стає дедалі відкритішою для третіх сторін, а отже — потенційно універсальною. Історик може почати з міркувань безпосередніх і особистих — якими вони, певно, й мусять бути, — а тоді відштовхуватися від них. Сублімуючи свою початкову перспективу, він знаходить щось зовсім інше.

Я почасти не погоджуся в одному аспекті. Суспільна пам’ять є втіленою, колективною першою особою множини: «ми пам’ятаємо»... З часом колективна пам’ять підсумовується і кам’яніє, а коли людей, які пам’ятали, уже немає, ці скам’янілі підсумки замінюють пам’ять і стають історією.

Зауваж відмінність між Mémorial, Меморіальним музеєм у Кані, який тепер є офіційним музеєм французько-німецьких воєн XX століття, і Historial, Історичним музеєм у Перонні, що його заснувала міжнародна група професійних істориків, зокрема твій єльський колега Джей Вінтер. Обидва музеї — національні пам’ятки Франції, але різниця між ними промовиста.

Історіаль — педагогічний. Він представляє свою тему через традиційний лінійний наратив, а це в нинішньому прогресивному оточенні — доволі радикальний і, думаю, ефективний підхід до навчання публічної історії. Натомість Меморіаль — суцільне відчуття. Там майже немає педагогіки, за винятком того, що відвідувач очікувано забере із собою якесь загальне послання-згадку. Меморіаль не цурається хитрощів і фокусів, використовує технології, щоб допомогти відвідувачу згадати те, що той гадано вже знає про Другу світову війну. Якби ти не приносив із собою якоїсь пам’яті, що взаємодіятиме з твоїм досвідом відвідання музею, Меморіаль не мав би сенсу. Він створює атмосферу, але за історію відповідає відвідувач. Як на мене, цей контраст між Історіалем і Меморіалем — саме той контраст, який нам треба зберегти й на якому наголосити. Якщо нам справді не обійтися без «меморіалів», треба хоча б заохочувати людей спершу відвідувати «історіалі».

Ти бачиш якийсь практичний шлях до історії, яка була б конструктивною в побудові громадянських спільнот? Нам легко недолюблювати великих національних істориків XIX століття, які виконували таку місію: Мішле, Ранке, Грушевського. Вони були своєрідними віґами. Історія прямувала в певному керунку, до національної величі, або об’єднання, або визволення. Ми можемо відкидати — і відкидаємо — їхню телеологію. Так само нам легко погорджувати політичною історією з її нарцисизмом і методологічними вадами, відкидати пам’ять як неспроможний і небезпечний замінник історії. Але як усе-таки підійти до інституціалізацїї історії, щоб вона розвивала відчуття спільноти і не втрапляла в жодну з цих пасток?

Моя перша дружина викладала в початковій школі. Якось, багато десятиліть тому, вона запросила мене провести урок про Французьку революцію для дев’ятирічних учнів. Трохи подумавши — адже я не мав досвіду вчителювання в молодшій школі, — я приніс у клас маленьку гільйотину, і ми почали урок з обезголовлення Марії-Антуанетти. Після цього наративна історія Французької революції в супроводі наочних матеріалів пішла доволі добре.

Власний досвід, від уроків для третьокласників до викладання магістрантам у Берклі, Нью-Йоркському університеті, Оксфорді й так далі, навчив мене універсальної істини: молоді люди, які ще не знають історії, воліють, щоб її викладали в найбільш традиційний і прямий спосіб. Інакше як вони мають її розуміти? Якщо викладати історію задом наперед, починаючи із глибших сенсів і спірних інтерпретацій, вони нічого не зрозуміють. Я не хочу сказати, що навчати треба нудно, лише традиційно.

Водночас я визнаю, що тут є свої підводні камені. Для традиційного викладання історії треба мати достатньо узгоджену систему координат: чим, власне, є ця традиційна історія, якої ти навчатимеш. У багатьох суспільствах, не тільки в нашому, за останні тридцять років неабияк поменшало впевненості в інтерпретації свого минулого. Не лише американці більше не здатні зв’язно оповісти національну історію, не відчувши сорому чи образи. Так само в Голландії, Франції, Іспанії.

Нині чи не кожна європейська країна розгублена: як викладати своє минуле, як його використовувати? У найгірших випадках — на гадку спадає Британія — від традиційних національних наративів відмовилися взагалі, дітям пропонують ускладнений набір суперечливих і часткових наративів, прив’язаних до якихось моральних або етнічних перспектив.

Років десять тому я побував на лекції Марка Трахтенберґа[52] в Єлі. Опісля група тамтешніх магістрантів запросила мене на вечерю. Вони були вкрай стривожені, аж до параної, своїми гадано сумними перспективами працевлаштування. Оскільки історичний факультет Єлю (тоді й тепер) мав славу доволі консервативного, історики дипломатії з цього вишу діставали відкоша навіть там, де пост-усе-на-світі історики культури зі скромніших закладів завиграшки отримували роботу.

Пам’ятаю, я сказав їм: заради Бога, не здавайтеся. Дуже добре, що в нас є бодай одна першокласна інституція, де молодих істориків навчають справжніх наукових практик: інтерпретувати дипломатичні архіви й інші джерела, вивчати екзотичні мови, не відчувати потреби виправдовуватися за традиційні високополітичні теми досліджень. Рано чи пізно, запевняв я своїх слухачів, маятник хитнеться, і тоді традиційна строгість традиційних галузей, якої вас старанно навчили, стане вашою перевагою.

Я досі в цьому переконаний. Історія ще повернеться як ролі впевнена в собі наративна

1 ... 80 81 82 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"