Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

дисципліна: ба більше, з погляду широких читацьких кіл вона нікуди й не зникала. Надзвичайно важко уявити, щоб котресь суспільство цілком обходилося без послідовного й узгодженого наративу власного минулого. Тож це наша відповідальність — створити такий наратив, обґрунтувати його, а тоді викладати.

Кожна така національна історія неминуче матиме вади. Будуть білі плями. Якщо наратив достатньо загальний, щоб стосуватися всіх, він неуникно обділить якусь меншину або й багато меншин. Так було завжди. Знаєш, в англійській історії, яку ми вчили у школі, не було євреїв: з таким же успіхом ми могли би бути невидимими.

Лише згодом я з подивом дізнався, що «нас», євреїв, вигнав з Англії Едвард Перший, і що вже за Кромвеля була складна єврейська історія, чиї наслідки відгукуються аж донині. Я не те щоб виразно припускав, ніби євреїв не було, просто якось так склалося, що ніхто про них не згадував, а я в це питання не заглиблювався. Сьогодні, звісно, таку «мовчанку» вважали б негідною, чимсь на межі з упередженнями або й гірше. Хтось, дозволяючи собі говорити від імені всіх євреїв, вимагав би впровадити єврейську «квоту» чи навіть обов’язковий «контрнаратив», щоб урівноважити англійську історію успіху. Може, хтось уже це зробив? Але це не шлях уперед.

Як ти міркував про це, пишучи «По війні»? Ти думав, що твоя книжка може стати загальноприйнятим баченням повоєнної історії Європи? Чи ти вважав, що розбираєш національні історії на різні фрагменти? Ти думав про цілості й уламки?

Звісно, я довго й серйозно обмірковував, як вибудувати книжку.

З іншого боку, у процесі писання я не те щоби присвячував багато часу питанням, які ти озвучив, та й навряд чи це могло зарадити. Чого я справді прагнув, то це зруйнувати усталені категорії Схід-Захід; увиразнити — аби не перестаратися — інші лінії розламу; працювати з малими країнами так, щоб це не скидалося на умисну компенсацію; для ілюстрації наводити свідомо нетрадиційні приклади, але щоб це не скидалося на спроби похизуватися винахідливістю.

Тіме, від щирого серця можу сказати, що, тільки закінчивши книжку, я озирнувся й побачив, що вона непогана — і що таки звертається до деяких питань, які ти згадав. Лише тоді я подумав: що ж, це справді може стати варіантом осмислення повоєнної Європи, принаймні на якийсь час. Пишучи книжку, таких думок я не мав: вони були б недоречними.

Гадаю, якщо я мав мету, то у двох напрямах. По-перше, я хотів трохи змістити оптику. Я намагався, пишучи про ті десятиліття, звернути увагу читачів на щось поза «розвитком ЄС». Я хотів, щоб читачі думали про «соціально-демократичну добу», а не про «шістдесяті». Я сподівався, що заохочу їх бачити Східну Європу не як чужі комуністичні околиці Росії, а як частину єдиної європейської історії — хоч із геть інакшими й заплутаними сюжетними лініями.

Другим, меншим моїм прагненням було написати історію, яка повноцінно поєднуватиме культуру й мистецтво, а не витіснятиме їх у примітки чи додатки. Передусім фільми, але також романи, п’єси, пісні вступають у наратив і виринають із нього — як ілюстрації та приклади. Це незвично для праці із загальної історії, і я цим неабияк пишаюся. Але, знову ж таки, я до останнього не думав, що ці мої амбіції якось творять інакшу, самобутню історію.

Може, я просто не досить амбітний — чи не маю комерційної жилки? — щоб від початку декларувати такі цілі. Але, правду кажучи, я вважаю, що великі всеосяжні завдання — методологічні чи інтерпретаційні — часто шкодять якості письма. Мене, мабуть, надто лякав масштаб узятого на себе, щоб одразу задавати проектові такі цілі. А якби я це зробив, певно, нічого не вдалося б.

8. Доба відповідальності: американський мораліст

У 1990-х роках я поступово збільшив діапазон свого письма для широкої аудиторії: від французької історії перейшов до політичної філософії, соціальної теорії, східноєвропейської політики й історії, а відтак — до зовнішньої політики, європейської й американської. Мені ніколи не вистачило б інтелектуальної чи соціальної самовпевненості, щоб запропонувати ці теми самому. Те, що я здатен на таке письмо, мені відкрив Роберт Сілверс, редактор «The New York Review of Books»: попри мої вагання, він показав, що я можу осмислювати й коментувати питання, далекі від моїх формальних наукових зацікавлень. Сілверс запропонував нагоду писати про речі, які доти здавалися мені непосильними. Завжди буду глибоко вдячний за цю можливість.

Я оперував у двох різних регістрах, а до того ж перепрацьовував. Регулярно й навіть часто пишучи для «The New York Review» та інших часописів, водночас я працював над «По війні» й іншими книжками, а також створював сім’ю і виконував вимогливий викладацько-адміністративний графік. Щоб усе це розділити, знадобилося чимало інтелектуальних зусиль, планування і часу. Але я принаймні уникав повсякденної рутини, типової для поважних істориків: конференцій, професійних спілок, фахових видань. Бодай тут я користав із того, що був — як завжди наполягав старий Річард Кобб — не зовсім істориком, а отже, анітрохи не схильним марнувати час на прокладання своєї професійної стежки винятково поміж істориків.

Значна частина моїх текстів була такою собі оцінною інтелектуальною історією: ті есеї я зрештою зібрав у «Переоцінках». XX століття — століття інтелектуалів з усіма супровідними зрадами, компромісами і пристосуванством. Біда нашої доби в тому, що тепер ці ілюзії, розчарування та ворожнеча виходять на перший план. Тому потрібне свідоме зусилля, щоб визначити і врятувати найголовніше з того доброго, що було в інтелектуальному житті XX століття.

За якісь два десятиліття ніхто так просто й не згадає, про що там, власне, ішлося. Мабуть, насамперед стояло питання істини, а радше двох видів істини. Чи може особа, яка прийняла ширшу політичну істину або наративну істину, реабілітуватись як інтелектуал чи як людина, дотримуючись менших істин чи правдивості як такої? Таким було моє питання до XX століття, але також, мабуть, і питання до самого себе. Я намагався відповісти на нього, коли й сам почав писати як політичний інтелектуал.

Я відстоював би два твердження, які будуть методологічно суперечливими для більшості американських істориків. По-перше: історик мусить писати про речі в їхньому контексті. Контекстуалізація — це частина пояснення, і відмежування себе від предмета задля його контекстуалізації відрізняє історію від альтернативних, не менш легітимних способів тлумачення людської поведінки: антропології, політології, ще чогось. Тут контекстуалізація потребує часу як релевантної змінної. Але друге моє твердження таке: жоден науковець, історик чи хтось іще — просто тому, що він науковець, — з етичного огляду не може бути