Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

історичних книжках, бо вони належать до буденних речей, не менш звичайних, ніж повітря, яким ми дихаємо. Тож де він знайде звичайне знання про колишній світ, знання надто скромне, щоб називатися знанням?

18

Наступні події відбувалися дуже швидко. Серед пошти на столі у вестибюлі з’явився адресований йому грубий конверт із позначкою «Службовий». Джон забрав його до своєї кімнати і відкрив з опущеним серцем. Він має двадцять один день, повідомляли в листі, щоб поновити свій дозвіл працювати, а якщо ні, дозвіл на проживання в Сполученому Королівстві скасують. Він може поновити той дозвіл, з’явившись сам, подавши свій паспорт і копію форми 1-48, яку заповнить працедавець, до приміщень міністерства внутрішніх справ на Голловей-роуд у будь-який робочий день тижня від 9.00 до 12.30 і від 13.30 до 16.00.

Отже, компанія «ІВМ» виказала його. Повідомила в міністерство внутрішніх справ, що він покинув роботу.

Що робити? Він має досить грошей на квиток в один бік до Північної Африки. Але годі навіть подумати, що він знову з’явиться в Кейптауні, наче пес із підібганим хвостом, переможений. І що, зрештою, він робив би в Кейптауні? Знову пішов би до університету? І як довго це тривало б? Тепер він уже застарий для стипендій, йому довелося б конкурувати з молодшими студентами, які мають кращі оцінки. Річ у тому, що повернувшись до Південної Африки, він уже ніколи не вирветься звідти знову. Він стане, як ті люди, що збираються ввечері на Кліфтон-біч, п’ють вино й розповідають одне одному про колишні дні на Ібісі.

Якщо він хоче лишитися в Англії, то перед ним відкриті лише два шляхи: або, зціпивши зуби, знову спробувати піти вчителем до школи, або повернутися до комп’ютерного програмування.

Є й третій, гіпотетичний варіант. Можна покинути теперішню квартиру і розчинитися в юрбі. Він може поїхати збирати хміль у Кент (для цього не треба документів), працювати на будівництвах. Можна спати в дешевих готелях для молоді, в клунях. Але він знає, що не робитиме цього. Він надто некомпетентний, щоб жити за межею закону, надто правильний, надто боїться, що його піймають.

Серед робіт, що їх пропонують газетні оголошення, є повно місць для комп’ютерних програмістів. Англія, здається, ніяк не може набрати достатню їх кількість. Більшість оголошень пропонують роботу у фінансових відділах різних підприємств. Такі оголошення Джон нехтує і відповідає тільки на оголошення самих комп’ютерних компаній, великих і малих конкурентів «ІВМ». За кілька днів він уже йде на розмову до компанії «International Computers» і без вагань приймає її пропозицію. Він тріумфує. Він знову має роботу, він у безпеці, його не вишлють із країни.

Та є один мінус. Хоча ця компанія має свою контору в Лондоні, роботу, на яку його беруть, треба виконувати за містом, у Беркширі. Щоб дістатися туди, треба приїхати на вокзал Ватерлоо, годину їхати потягом, а потім ще автобусом. Жити в Лондоні не буде змоги. Ще одна ротемстедська історія.

Компанія «International Computers» готова позичити новим службовцям перший внесок на скромний, але гідний будинок. Іншими словами, махнувши пером, Джон може стати домовласником (Він! Домовласник!) і цим самим підписом зобов’язати себе до виплати іпотечного кредиту, що прив’яже його до роботи в компанії на наступні десять, а то й п’ятнадцять років. Через п’ятнадцять років він буде вже старим. Одна кваплива постанова — і він списав би своє життя, зрікся б усіх шансів стати митцем. Маючи власне житло в низці червоних цегляних будинків, він зник би без сліду в масиві британського середнього класу. А для довершення картини знадобляться лише жіночка й машина.

Джон знаходить причину не підписуватися під позикою на будинок. Натомість підписує договір про оренду квартири на горішньому поверсі будинку на краю містечка. Господар — колишній армійський офіцер, а тепер біржовий маклер, який полюбляє, щоб його називали майор Аркрайт. Майорові Джон пояснює, що таке комп’ютери, що таке комп’ютерне програмування, яку солідну кар’єру воно пропонує («Відбудеться величезне розширення галузі»). Майор Аркрайт жартівливо називає його вченим («Ми ще ніколи не мали вченого в квартирі нагорі»), і Джон, не буркнувши, погоджується з таким визначенням.

Праця в компанії «International Computers» анітрохи не схожа на працю в «ІВМ». Почнімо з того, що Джон не має потреби в чорному костюмі. Він має тепер власний кабінет — комірчину в будівлі, яку називають «Ангаром», у садку позаду будинку, який компанія обладнала як свою комп’ютерну лабораторію. Сам будинок називають «Замком», це безладна стара споруда наприкінці всіяної листям дороги за дві милі від Брекнелла. Будинок, мабуть, має свою історію, хоча тієї історії ніхто не знає.

Попри назву «Комп’ютерна лабораторія», в приміщеннях ніде немає жодного комп’ютера. Для перевірки програм, писати які найняли Джона, йому доведеться їздити до Кембриджського університету, що має один з трьох комп’ютерів «Atlas», їх узагалі лише три, і кожен трохи відрізняється від решти. Комп’ютер «Atlas» — так він прочитав у інструкції, яку першого дня поставили перед ним на стіл, — становить британську відповідь «ІВМ». Якщо вже інженери і програмісти компанії «International Computers» запустили ці прототипи, «Atlas» стане найпотужнішим комп’ютером у світі, або принаймні найпотужнішим, який можна буде купити на відкритому ринку (американські військові мають власні комп’ютери, і то невідомої потужності, та й російські військові, мабуть, теж). «Atlas» завдасть удару від ім’я британської комп’ютерної промисловості, від якого «ІВМ» доведеться оклигувати багато років. Ідеться саме про це. Ось чому компанія «International Computers» зібрала команду молодих яскравих програмістів, до яких тепер належить і Джон, у цьому сільському закутку.

Особливістю «Atlas’a», яка робить його унікальним серед інших комп’ютерів світу, є те, що він має своєрідне самоусвідомлення. З регулярними інтервалами — що десять секунд чи навіть щосекунди — він запитує себе, з’ясовує, які завдання він виконує і чи виконує він їх із максимальною ефективністю. Якщо виконує неефективно, він по-новому впорядковує завдання і виконує їх в іншому, кращому порядку, заощаджуючи таким чином час, тобто гроші.

Джонові припало завдання писати програму, якої має дотримуватися машина наприкінці кожного оберту магнітної стрічки. Комп’ютер має запитати себе, чи повинен він читати інший шматок плівки, а чи навпаки, від’єднатися і читати якусь перфокарту або паперову стрічку. Чи повинен він записати деякі результати, нагромаджені на іншій магнітній стрічці, а чи повинен удатися до серії блискавичних розрахунків? На ці питання треба було відповісти, не відступивши від панівного принципу ефективності. Джон може працювати, скільки треба (але бажано лише півроку, бо компанія «International Computers» влаштувала перегони з часом), щоб звести запитання