Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

Ми вийшли з села й попростували на свій берег.

— Зорбасе,— сказав я, аби порушити важке мовчання,— звідки віє вітер? З півдня?

Але Зорбас ішов уперед, тримаючи клітку з папугою, як ліхтар, і не відповідав.

Коли ми прийшли на берег, Зорбас обернувся:

— Ти їсти хочеш, хазяїне?

— Ні, не хочу.

— А спати хочеш?

— Ні.

— І я не хочу. Давай посидимо на камінні, я в тебе дещо запитаю.

Обидва ми натомилися, але й не думали спати. Нам було соромно розвіювати гіркоту цього дня, а сон здавався втечею від небезпеки.

Ми посідали край берега. Зорбас поставив клітку між ногами і якийсь час мовчав. Над горою спливло страшне сузір’я — стоокий звір із закрученим хвостом; подеколи котрась із зірок відривалась від нього й падала.

Зорбас дивився на зірки роззявивши рота, ніби бачив їх уперше.

— І що то воно може бути там, угорі? — прошепотів він.

І небавом зважився нарешті заговорити до мене.

— Можеш ти мені сказати, хазяїне,— мовив він, і голос його в теплій темряві ночі пролунав зворушено й урочисто,— можеш ти мені сказати, що все оце означає? Хто його сотворив? І навіщо сотворив? А крім того, найголовніше.— В голосі його почувся гнів і жах водночас.— Чому ми вмираємо?

— Не знаю, Зорбасе! — відповів я і спалахнув від сорому, ніби мене запитували про найпростіші, найбуденніші речі, а я не годен був пояснити їх.

— Не знаєш! — вигукнув Зорбас, і очі його округлились від подиву.

Так само вони округлились і тієї ночі, коли він запитав, чи буду я танцювати, а я відповів, що не вмію.

Помовчавши, він раптом вибухнув:

— То на стобіса ж оті талмуди, що ти їх читаєш? Нащо ти їх читаєш? Якщо вони про це нічого не кажуть, то що ж вони кажуть?

— Вони виражають сум’яття людини, яка не може відповісти на те, про що ти питаєш, Зорбасе.

— Чхав я на те сум’яття! — крикнув Зорбас, обурено тупнувши ногами в камінь.

Від несподіваного крику папуга в клітці аж підскочив.

— Канаваро! Канаваро! — загорлав він, ніби кличучи на допомогу.

— Та замовкни ти! — гримнув на нього Зорбас і гупнув кулаком по клітці.

Потім знову звернувся до мене:

— Я хочу, щоб ти мені сказав, звідки ми приходимо і куди йдемо. Ти ось уже стільки років грієш лоба над усякими премудростями, вже не одну тонну паперу списав, то вже мав би до чогось доглупатись!

Голос його був сповнений такої муки, що мені аж дух забило. О, якби ж то я міг відповісти йому!

У глибині душі я відчував, що найвище, чого може досягти людина, не є ні Знання, ні Честь, ні Гідність, ні Звитяга, а щось інше, далеко вище, далеко героїчніше, щось на відчай душі: Страх, священний Жах. Що є за тим священним Жахом? Туди людський розум не годен сягнути.

— Не відповідаєш? — з мукою запитав Зорбас.

Я спробував розтлумачити своєму другові, що таке священний Жах:

— Ми такі собі малесенькі черв’ячки, Зорбасе, на листочку велетенського дерева. Той листочок — наша Земля, а решта листя — то зірки, рух яких ти бачиш уночі. Ми повзаємо по нашому листочку, обмацуємо його з трепетом, нюхаємо — він або пахне приємно, або смердить, пробуємо на смак — чи годиться їсти, стукаємо в нього — і він відлунює й стогне, як жива істота.

Окремі люди — найвідважніші — досягають краю листочка, вдивляються в хаос широко відкритими очима, прислухаються, нашорошивши вуха. І здригаються, зрозумівши, яка страхітлива прірва між ними, і вслухаються в шум, що йде від інших листків велетенського дерева. А тоді помічають, як із його коріння підіймаються соки й повнять їхні серця. І схилені отак над безоднею, нараз відчувають усім тілом, усією душею, як їх проймає жах. З цієї миті починається...

Я зупинився. Хотів був сказати: «З цієї миті починається Поезія», та мені раптом здалося, що Зорбас цього не зрозуміє, тож я замовк.

— Що починається? — нетерпляче запитав Зорбас.— Чому ти не доказуєш?

— ...починається велика небезпека. Одним паморочиться в голові, й вони марять, інші з ляку силкуються знайти відповідь, яка б додала їм духу, а тому кажуть: «Бог», ще інші вдивляються в прірву за краєм листочка і спокійно, мужньо мовлять: «А мені подобається».

Зорбас надовго поринув у задуму, прагнучи зрозуміти мої слова.

— Я,— озвався він нарешті,— кожної миті дивлюся смерті в очі, дивлюся й не лякаюсь, однак ніколи, ніколи не кажу: «А мені подобається». Ні, аж ніяк мені це не подобається. Хіба я не вільний чинити як хочу? Я з цим не згоден!

Він примовк, але невдовзі знову закричав:

— Ні, я не підставлю смерті шию, як баран, не скажу: «Заріж мене, моя пані, щоб я потрапив до раю!»

Я мовчав. Зорбас обернувся й люто глянув на мене.

— Хіба я не вільний чинити як хочу? — знову загорлав він.

Я мовчав. Сказати «Так!» необхідності, перетворити неминучість на власну вільну волю — це, мабуть, єдиний шлях людини до спасіння. Я знав це, тому мовчав.

Зорбас, побачивши, що я вже нічого не можу йому сказати, обережно, щоб не розбудити папугу, підняв клітку, ліг і поставив її біля своєї голови.

— На добраніч, хазяїне,— промовив.— Годі вже.

Теплий південний вітер віяв звідкись із Африки, і від його тепла наливалися плоди й овочі Кріту і груди крітянок. Я підставляв йому лоб, губи, шию, і під його струменями ріс, аж тріщав, наче плід, мій розум.

Я не міг заснути. Не хотілося. В голові не було жодної думки, я тільки відчував у теплій темряві цієї ночі, як десь глибоко в мені щось визріває. Я переживав наяву дивовижне видовище, ясно бачив, що я перероджуюсь. Просто перед моїм зором яскраво, відкрито творилося те, що завше твориться потай від нас у найтемніших закутках душі. Я сидів край берега моря і стежив за дивом.

Поблідли зірки, небо посвітліло і на його тлі проступили, мов окреслені тонким пером, гори, дерева й чайки. Розвиднялося.

Минуло чимало днів. Дозріли злаки й посхиляли важкі від зерна голови, цикади на маслинах перетирали повітря, блискучі комахи повнили дзвоном гаряче сяйво дня, море парувало.

Зорбас ще вдосвіта мовчки подався на гору й заходився довершувати канатну дорогу. Незабаром уже стояли стовпи, на них