Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

натягли канат, на канат почепили гаки. Повернувся Зорбас із роботи пізно ввечері геть утомлений, розпалив вогнище, зварив їсти, і ми вечеряли, намагаючись не розбуркати в собі великих демонів кохання, смерті й жаху. Не заводили мови ні про вдову, ні про мадам Ортанс, ні про бога, тільки мовчки вдивлялися в темну морську далечінь.

Якось уранці я встав, умився, і мені здалося, ніби так само й цілий світ устав і вмився, наче народився заново. Я пішов до села. Ліворуч непорушно лежало фіалково-синє море, праворуч, мов військо із золотими списами, стояли жита. Я проминув смокву Хазяйської доньки, укриту зеленим листям і дрібненькими плодами, швидко, не озираючись, пройшов повз удовин сад і опинився в селі. Заїздик стояв порожній, осиротілий, зяючи темними провалами вікон і дверей, кімнатки стали пустками, у дворі вешталися собаки. У кімнаті небіжчиці вже не було ні ліжка, ні стільця, ні скрині, все розікрали, тільки в кутку лежала запилена, дірява й стоптана пантофля з червоною китицею. Вірна своїй господині, вона ще зберігала форму її ноги; ця убога пантофля, далеко чуйніша від людських душ, досі не забула рідної змученої ноги.

Я забарився, тож Зорбас уже встиг розпалити вогонь і готувався куховарити; підвівши голову й зиркнувши на мене, він умить зрозумів, звідки я повернувся. Брови його насупились. Замкнутий уже багато днів підряд, цього вечора Зорбас нарешті відкрив душу.

— Всякий біль, хазяїне,— мовив він, ніби виправдовуючись,— розтинає моє серце, та воно одразу зростається, навіть рубця не видно, хоч усе вже геть посічене — самі затягнуті рани. Тому я й тримаюся.

— Щось ти дуже швидко забув бідолашну Бубуліну,— сказав я, і мій голос мимоволі прозвучав різко.

Зорбас ображено сказав:

— З’являється щось нове, нові плани, я перестаю згадувати вчорашнє, перестаю думати про те, що буде завтра, мене обходить лише те, що діється сьогодні, в цю хвилину. Кажу собі: «Що ти зараз робиш, Зорбасе? — Сплю.— Ну, то хай тобі спиться добре! — Що ти зараз робиш, Зорбасе? — Працюю.— Ну, то хай тобі працюється добре! — Що ти зараз робиш, Зорбасе? — Обіймаю жінку.— Ну, то обіймай же її добре, Зорбасе, забудь про все, нічого іншого нема на світі, лише ти й вона, тож уперед!»

Він помовчав й провадив далі:

— Так ось, Бубуліні за все її життя ніякий Канаваро не дав стільки радості, скільки дав я, оцей самий бродяга, старий Зорбас, який стоїть перед тобою. Ти запитаєш чому? Та тому, що всі оті Канавари, цілуючи її, тут-таки, в ту саму мить думали про свою ескадру, про Кріт, про свого царя, про свої галуни, про своїх дружин, а я забував геть усе чисто, і вона, негідниця, відчувала це, а для жінки — затям собі, мудрагелю,— нема більшої радості, ніж це відчуття! Справжня жінка, аби ти знав, більше рада з тої втіхи, яку дає сама, аніж з тої, яку дає їй чоловік.

Він нахилився, підклав дров у вогнище, трохи помовчав і сказав:

— Післязавтра урочисто відкриємо канатну дорогу. Я вже не ходжу по землі, я літаю в повітрі, я мовби завис на блоках!

— Пам’ятаєш, Зорбасе, яку приманку ти кинув мені в пірейській кав’ярні, щоб я попався на твою вудку? Ти сказав, що від твоєї юшки за вуха не відтягнеш,— і треба ж було тобі попасти саме на ту страву, яку я найбільше люблю. Як це ти вгадав?

Зорбас потиснув плечима.

— Та хіба я знаю, хазяїне? Так якось вийшло. Дивлюся — сидиш ти в кутку кав’ярні, тихенький такий, зосереджений, устромив носа в якусь роззолочену книжечку й ловиш дрижаки. І подумалось мені, не знаю, чому, що ти маєш любити юшку. Так якось вийшло, кажу ж тобі, спробуй тут розібратися, чому.

Він замовк, прислухався і сказав:

— Тихо! Хтось іде!

Стало чути дрібний тупіт людських ніг і важке уривчасте дихання, а потім перед нами у відблисках полум’я вигулькнув простоволосий чернець у подертій рясі, з розпатланою бородою й одним вусом. Від нього тхнуло гасом.

— Ге-ге, ласкаво просимо, отче Захаріасе! — вигукнув Зорбас.— Ласкаво просимо, отче Йосифе! У яку це ти халепу вскочив?

Чернець звалився на землю. Зуби його цокотіли.

Зорбас нахилився до нього й підморгнув.

— Авжеж,— кивнув чернець.

Зорбас радісно підстрибнув.

— Вітаю, отче Захаріасе! Ну, тепер ти вже попадеш у рай, тепер тобі його не минути! І ввійдеш до нього з каністрою гасу в руці!

— Амінь! — буркнув чернець і перехрестився.

— То як це сталося? Коли? Розповідай!

— Явився мені, брате Канаваро, архангел Михаїл. Він і дав мені наказ. Ось як це було. Я сидів собі сам на кухні, лузав зелену квасолю. Двері зачинені, святі отці пішли на вечірню, всюди глибока тиша. Я вслухався в щебетання пташок, і мені здавалося, що то янголи. Я був спокійний, все вже приготував заздалегідь, тільки вичікував. Купив каністру гасу й сховав її в капличці Тайної Вечері на кладовищі, хай, думаю, благословить її архангел Михаїл...

Отож лузаю я собі квасолю вчора ввечері, думаю про рай і кажу: «Господи Ісусе, дай і мені удостоїтися царства небесного, хоч би й довелось мені вічно чистити овочі по райських кухнях!» Отак собі думаю, і в мене аж сльози котяться. Аж раптом чую вгорі над собою шурхіт крил. Я одразу зрозумів, що це означає, і схилив смиренно голову. І тоді наді мною пролунав голос: «Захаріасе, підведи очі, не бійся!» Та я затремтів і впав на землю. А голос той знову: «Підведи очі, Захаріасе!» Підвів я очі, дивлюсь — двері відчинені, а на порозі стоїть архангел Михаїл, точнісінько такий, який намальований на дверях вівтаря: в червоних сандаліях і золотому шоломі. Але замість меча в руці він тримав запалений смолоскип. «Вітаю тебе, Захаріасе!» — звернувся до мене. «Я раб божий,— відповідаю йому.— Наказуй!» — «Візьми цей запалений смолоскип. Господь поможе тобі!» Простяг я руку і мені обпекло долоню. Але архангел щез. Крізь відчинені двері я побачив тільки вогненний слід у небі, наче від зірки, що падає.

Чернець витер піт на обличчі — воно було геть бліде. Зуби старого цокотіли, ніби його била пропасниця.

— Ну, а далі? — запитав Зорбас.— Сміливіше, отче!

— Тут саме вечірня скінчилася і ченці ввійшли в трапезну. Ігумен, проходячи повз мене, дав мені ногою під зад, як собаці. Братія зареготала, та я — ні пари з уст. У