Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Кольський знизав плечима.

– Так. Я це розумію.

– Ви не розумієте. Це може зрозуміти лише той, хто здатний на це. Хто сам здатний відчувати і переживати таку радість, кого вони можуть наситити і задовольнити. Я випробую вас: чи змогли б ви задля коханої людини відмовитись від Варшави, кар’єри, грошей, радості, розваг і життя в глухій провінції, наприклад тут?

Кольський відчув, як кров приплила до серця. Він сказав:

– Я б міг.

Вона похитала головою.

– Не вірю.

Він подивився їй просто в очі і з наголосом сказав:

– А ви перевірте. Скажіть мені лише одне слово. Одне-єдине слово. Достатньо одного вашого слова.

Люція розгубилася. Вона не очікувала такої відповіді. Вона очікувала досить тривалого пояснення, підкріпленого розумними аргументами, у стилі, відповідному до його розуму, який пам’ятала ще з часів перебування у Варшаві. Тепер вона знала, що він говорить правду, що він справді здатний задля неї лишитися тут, що не зречеться свого слова. Звичайно, вона не збиралася цим користуватися, але його слова зворушили її, як і ті зміни, які відбулися в ньому. Щойно тепер вона зауважила зморшки довкола його очей, схудлі щоки та багато сивого волосся на скронях. Ті переживання, про які вона читала в його листах, залишили слід і на його обличчі. Не тільки на обличчі, а й на душі. Бідоласі справді довелося пережити важкі часи…

І раптом Люція дійшла висновку, що вона повинна, що мусить якось компенсувати його страждання, що вона була надто сувора і байдужа, що платила йому за його справді велике кохання, бо тільки велика любов здатна на жертви, що платила йому сухою бездушністю, свідомо уникала розуміння його внутрішніх переживань. А вона добре знала, що могла б згладити його переживання й полегшити страждання. Навіть нічого не даючи від себе, окрім теплого слова, окрім щирого погляду, окрім люб’язної цікавості.

Вона м’яко поклала руку на його плече і сказала:

– Пане Янеку, ви знаєте, що цього слова я не скажу, я не можу його сказати. Але повірте мені, я дуже ціную ваші почуття і що, як тепер розумію, досі не знала їхньої ціни.

Він узяв її руку і притиснув до вуст.

– Я також хочу, щоб ви знали, що вважаю вас дуже близькою мені людиною, що мене дуже глибоко цікавлять ваші справи, печалі й радощі і що ви завжди можете розраховувати на мою щиру, глибоку і ніжну дружбу.

Після цієї розмови багато чого змінилося у стосунках між Люцією і Кольським. Він став щирішим і більш безпосереднім. Вони майже цілі дні проводили разом, тому що Омела, який раніше у лікарні проводив довгі розмови з Вільчуром, тепер, за його відсутності, приходив сюди лише на ніч. Більшу частину часу він проводив у містечку в корчмі, або у млині, оскільки нещодавно здружився з Прокопом, що стурбувало всю родину. Прокіп на старості літ полюбив час від часу заглядати в пляшку. Він не пив стільки, як Омела, але це не тішило ні його дружину, ані решту жінок. Донка цю звістку принесла в лікарню, а Люція відверто розсміялася, розповідаючи Кольському про турботи молодиць з млина. Вона не вважала загрозливою цю небезпеку. Але Кольський пожартував:

– Цього не можна недооцінювати. Згадаймо праотця Ноя, який у вельми похилому віці взявся за вино.

Минуло три дні після від’їзду Вільчура, і Люція почала хвилюватися.

– Боюся, щоб з ним нічого не сталося, – говорила вона Донці.

Через делікатність не виказувала своїх побоювань Кольському. Вирішила: якщо професор завтра не дасть про себе знати, треба буде телеграфувати у Варшаву.

Але вже наступного ранку Василь, який повернувся з Радолішок, приніс листа. Лист було адресовано рукою Вільчура, але відправлено не з Варшави, а з Вільна. Люція здивовано відкрила конверт. Професор писав:

«Дорога панно Люціє! По дорозі з Варшави я зупинився у Вільні. У зв’язку з різними справами мені доведеться затриматися тут на кілька днів. Може, й надовше. Оскільки Ранцевич не проти, щоб доктор Кольський залишився у мене довше, буду вдячний за його допомогу і заміну. Я думаю, що перебування у нашій лікарні він вважатиме своїм відпочинком. Мені було приємно дізнатися, що у Варшаві його дуже поважають. Таку саму думку я завжди мав про нього. Це тямущий хлопець. Я впевнений, що він прекрасно замінює мене. У Вільні я затримався у колеги Русевича, який лікував мене після випадку з собакою. Мені тут комфортно і приємно. Тож не дивуйтеся, що я не занадто буду поспішати повертатися. Шлю всім вітання і цілую ваші руки. – Рафал Вільчур».

Внизу сторінки був постскриптум:

«Я особисто оперував пана Добранецького. Операція пройшла успішно. Пацієнт житиме».

Для Люції лист Вільчура був справжньою несподіванкою. Вона перечитала його кілька разів, але так і не зрозуміла, що сталося. Насамперед її вразила звістка про непередбачений намір Вільчура зупинитися у Вільні. Тільки хвороба могла схилити його до цього. Знову ж це не збігалося з іще більш дивною інформацією: професор чітко написав, що він особисто оперував Добранецького. Це б означало, що йому якось вдалося зняти тремор лівої руки. Усе це видавалося Люції вкрай загадковим. Оскільки він просив Ранцевича затримати Кольського, він мав заздалегідь, ще у Варшаві, знати, що не повернеться одразу, а на кілька днів залишиться у Вільні.

Якщо він здоровий, то що могло його змусити залишитися в місті? Тут напевно тільки справи родинні. Можливо, приїзд дочки чи зятя?.. Але у такому разі чому він не згадує про це?..

Люція губилася у здогадках. Нарешті вирішила запитати в Омели, що він думає про це. Вона гадала, що перед від’їздом професор міг говорити з ним про свої деякі таємничі плани.

Але Омела нічого не знав. Він прочитав листа і знизав плечима.

– Якщо його так тягне до Вільна, – сказав він, – мабуть, там під час лікування він зустрів якусь дівчинку.

– Дурниці верзете, – скривилася Люція.

– Бо бачите, пані, – з безаперечною впевненістю продовжував Омела, – якби йшлося про мене, ви б могли бути впевнені, що я, відкривши якусь надзвичайно цікаву корчму, можу загрузнути в ній десь по дорозі. Але ж він не віддає честь Бахусові. А вам належить знати, що, крім Бахуса, лише Венера керує світом. Ну, додаймо до цього ще Меркурія. Тож судіть самі, кому з них, Меркурію чи Венері, маємо завдячувати сором’язливому ризикованому випадові нашого приятеля.

Звичайно, вона ні на хвилину серйозно не сприйняла недоречного натяку Омели і вирішила поговорити з Кольським. Їй це пішло легко, бо тепер вона могла показати йому лист професора, лист, сповнений таких приємних слів про Кольського.

– Власне кажучи, я не повинна вам, пане Янеку, давати це в руки, бо ви можете зазнатися, – пожартувала вона. – Але ви тут ніби у відпустці, тож прочитайте його.

Кольський насправді трохи збентежився від похвальби Вільчура на свою адресу. Не менш його здивувало рішення професора залишитися у Вільні. Щодо операції сказав:

– Я не бачу в цьому нічого надзвичайного. Такі речі можна робити однією рукою за вмілої допомоги двох людей. А там не бракувало хірургів, які віддавна були зіграні з професором. Не вихваляюся, але я сам часто йому допомагав, я дуже точно знав, що означає кожен його рух чи що він