Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Попіл (від Артема)

Вони ніколи не знайдуть тіло Яни. Вона залишила його мені. Попросила подбати про нього так, щоб нічого не зосталося. Не найпростіша справа – безслідно позбутися тіла. В мене немає обладнання для кремації – спалення тіл не належить до місцевих традицій. Та й каністри з соляною кислотою, якою можна було б розчинити все, навіть зуби, теж в гаражі не припасені. Але Яна подбала про це – вони з Айгором привезли десять літрів бензину. 

Ніколи я ще не бачив такого схожого на живих мерця. Переконаний на сто відсотків, що він був таким завдяки Яні. Енергія її емоцій допомагала йому підтримувати форму. От тільки що він тепер робитиме? Я б на його місці доклав усіх зусиль, аби вона жила якомога довше, щоб не втрачати таке цінне джерело. А він узяв і вбив її. 

Яна завжди здавалася мені дивною, але до того, як вона привела в мій дім Мертву дівчинку, я не міг зрозуміти, що ж конкретно із нею не так. У неї був закоханий привид – це вже мені Ем Ді розповіла. Він стежив за нею з самого її дитинства. Він убив Віктора – мабуть, не повірив, що Яна справді зможе відпустити того зі свого життя. Він підіслав до неї Ліру, щоб та знищила її нову любов. Не знаю, як там Марея наглядала за ним, яким чином намагалася не підпускати мертвого до живої, та йому вдалося знайти спосіб утрутитися. Ліра сказала правду, але без тієї правди Яна з Ігорем могли б прожити разом багато щасливих років. Можливо, навіть усе життя. 

Ем Ді наче любила Яну, але якоюсь егоїстичною дитячою любов’ю. Вона відводила її від смерті і водночас не говорила всієї правди про Айгора. Та й мені дісталися від неї самі натяки. Все, що я знаю зараз, Мертва дівчинка розказала мені лише тоді, коли полите пальним тіло Яни догорало в моєму саду. Досі перед очима овальна чорна проталина снігу, що розтанув навколо вогнища. Ніколи раніше поховальний процес не був для мене таким важким. 

Ем Ді стояла поміж мною та Петером і безупину торочила про те, як Айгор любив Яну. Ні, не Яну, вона називала її Сарін. Дівчинка говорила, Петер мовчки переминався з ноги на ногу, а я не міг відірвати очей від полум’я. Для Яни вже почалася щаслива безтурботність у Таборі мерців. А мені тепер носити цю таємницю до власної смерті. Я не можу сказати навіть Ользі. Вона не зрозуміє цього. 

Петерові легше – крім мене, він ні з ким не розмовляє. Йому не потрібні розмови, у нього є своя особлива розвага – перстень. То не просто старовинна прикраса із сапфіром, зовсім ні. В ньому зберігається пам’ять про всіх предків Петера, які хоч раз у житті одягали його. Вечорами чоловік прикладає сапфір собі між брів, заплющує очі й дивиться усі ті спогади з каменя. Більшого щастя йому й не треба. Він справно виконує все, що я прошу зробити, але ніколи не проявляє власної ініціативи, навіть у таких простих питаннях, як готування їжі. Щовечора я залишаю йому записку на холодильнику зі списком продуктів, які потрібно купити, та переліком страв, які йому треба буде приготувати наступного дня. Петер говорить лише тоді, коли його про щось питають. Але якщо питаю не я, може пропустити це повз вуха. Він навіть Ольгу ігнорує, й це її страшенно бісить. Вона ж бо, як і я, знає його з дитинства. І тоді, коли ми були дітьми, Петер був значно молодшим (близько сорока років) і трохи говіркішим. Принаймні він виходив зустрічати гостей, вітав їх, усіх завжди називав на ім’я. Його галантні манери приємно вражали маминих подруг. Їх у неї було чимало, а от татові друзі до нас ніколи не зазирали. Тепер я знаю причину – їх просто не існувало. 

Дід по батькові мав більш товариську вдачу. Батько Петера був одним з кращих його друзів. Доки не помер у тридцять шість, якщо я правильно пам’ятаю. Так, наче ж молодий ще був, та молодість – ніщо проти кулі у живіт. Його застрелила дружина. Точної причини мені ніхто не називав, але, ймовірно, через зраду. Чого ж іще жінки вбивають своїх чоловіків? Тільки вона й сама чомусь застрелилася. І все це на очах у Петера. У шість років він зостався сиротою. Десь у той же час йому відкрилася магічна властивість батькового персня, який він зняв із руки померлого. З дня на день протягом п’ятдесяти двох років Петер тікав із реальності у видіння про своїх предків і на сьогодні це стало для нього важливішим за будь-що на світі. Тож для нього вбивство Яни у нашому дворі важить не більше, ніж відкидання снігу з доріжки.

Зараз, коли я намагаюся систематизувати всі спогади про Яну та її привидів, мені згадується «Кармен». Нехай сюжет і близько не той, але є дві спільні риси: у Яни циганська кров – перша, закоханий у неї хлопець позбавляє її життя – друга. Закоханий хлопець – це я про Айгора. Коли вони приїхали до мене – Яна з двома своїми привидами – спочатку крізь сон я зрозумів лише те, що Ользі не треба про це знати. Попросив Петера запалити у спальні снодійну аромалампу, щоб вона не прокинулася. Сам же взяв пальто й пішов до своїх вранішніх гостей. 

Ми стояли в саду. Яна в нездоровому шаленому екстазі говорила, що нарешті зрозуміла, з ким і де насправді хоче бути. На якусь мить я навіть злякався, що то вона про мене. Яна дивилася невідривно мені в очі, а в її власних блищали вогники збудження. І краще б уже про мене, бо їй до голови прийшла ще дурніша думка – вона любить Айгора. Ем Ді не казала нічого, лише кивала й посміхалася, коли я переводив на неї погляд.

− Я залишаю тобі своє тіло, − сказала Яна наприкінці. – Краще за тебе ніхто про нього не подбає. Будь ласка, зроби так, щоб його не знайшли, не дізналися, що сталося.

І не встиг я відповісти, як Айгор ударив її ножем у спину. Улюбленим ножем Петера з нашої кухні. Вже була шоста ранку, але у грудні цієї пори ще досить темно. Світло падало лише від ліхтарів біля порога й воріт, та сніг білів, трохи розріджуючи темряву. Удар – маленькі темні плямки на бездоганно чистому сніжному полотні, ще удар – Яна впала обличчям у сніг. Десь у районі нирок чорними потоками з неї витікало життя. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍