Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

де розташовувалися бухгалтерські контори, банки та оптові склади і де здебільшого збираються джентльмени. Але Джо з’явилася там перш, ніж виконала хоч одне доручення, тиняючись без діла, немов когось чекаючи, розглядаючи із надзвичайно нежіночим інтересом інструменти в одній вітрині та зразки вовни – в інший, спотикаючись об бочки, мало не потрапляючи під тюки, що спускали вниз.

Зайняті чоловіки безцеремонно відштовхували її та дивилися так, ніби хотіли сказати: «Якого біса вона тут вештається?». Крапля дощу, що впала на щоку, повернула її думки від ошуканих надій до зіпсованих стрічок. Оскільки краплі продовжували падати, будучи жінкою, так само як і закоханою, вона відчула, що, якщо занадто пізно рятувати своє серце, можна ще врятувати капелюшок.

Тільки тепер вона згадала про маленьку парасольку, яку забула взяти, коли поспішала піти, але жаліти було марно, й нічого не залишалося, як позичити парасольку або промокнути. Вона глянула вгору на похмуре небо, вниз – на червоний бант, вже поцяткований краплями дощу, вперед – на сльотаву вулицю, назад – один довгий погляд – на якийсь закопчений склад із вивіскою «Гоффман, Шварц і К°» над дверима і з суворим докором собі сказала:

– Так мені й треба! З якого дива я одягла всі свої найкращі речі й відправилася бродити тут у надії зустріти професора? Джо, мені соромно за тебе! Ні, ти не підеш туди, щоб позичити парасольку у друзів професора або розпитати їх, де сам професор. Ти підеш під дощем і виконаєш всі доручення, і якщо ти застудишся на смерть або зіпсуєш свій капелюшок, то це не більше ніж те, на що ти й заслуговуєш. Ось так!

Із цими словами вона так стрімко кинулася переходити вулицю, що ледве уникла неминучої загибелі, ухилившись від проїжджого фургона й мало не потрапила в обійми величного старого джентльмена, який сказав: «Прошу вибачення, панно», зі смертельно ображеним виглядом. Дещо збентежена, Джо випросталася, прикрила носовою хусткою дорогоцінні стрічки і поспішила далі, відчуваючи дедалі більшу вогкість і чуючи все більше звуків парасольок над головою, що розмикалися над головами людей. Та обставина, що одна з парасольок, синя й досить пошарпана, постійно знаходилася над її незахищеним капелюшком, привернула її увагу, й, піднявши очі, вона побачила, що на неї дивиться пан Баер.

– Я, здається, знайомий з цією рішучої леді, яка проходить так сміливо під самим носом у безлічі коней і так швидко несеться через велику сльоту. Що ви робите тут, мій друже?

– Я роблю покупки.

Пан Баер усміхнувся, переводячи погляд зі шкіряної фабрики на контору з оптової торгівлі шкурами та шкірою. Але своїх думок він не озвучив, а лише ввічливо сказав:

– У вас немає парасольки. Чи можу я піти з вами й донести ваші покупки?

– Так, дякую.

Щоки Джо були такими ж червоними, як її стрічка, і вона запитувала себе, що він про неї думає. Але через хвилину їй вже було все одно, й вона виявила, що крокує під руку зі своїм професором, почуваючись так, немов сонце бризнуло раптом із незвичною яскравістю, і усвідомлюючи лише, що все знову стало на свої місця, а по калюжах шльопає абсолютно щаслива жінка.

– Ми думали, що ви поїхали, – сказала Джо поспіхом, бо знала, що він дивиться на неї. Поля її капелюха були досить великі, щоб заховати її обличчя, й вона боялася, що він може розцінити радість на її обличчі як нескромну емоцію.

– Ви думали, що я можу поїхати, не попрощавшись із тими, хто був так ніжно добрий до мене? – запитав він із таким докором, що вона, відчуваючи, ніби образила його своїм припущенням, із жаром відповіла:

– Ні, я не думала. Я знала, що у вас справи і ви зайняті, але нам вас не вистачало – татові й мамі особливо.

– А вам?

– Я завжди рада бачити вас, пане.

Прагнучи, щоб голос звучав абсолютно спокійно, Джо зробила свій тон досить холодним, а крижане двоскладове слово в кінці речення, здавалося, остудило професора, бо усмішка зникла з його обличчя і він серйозно сказав:

– Я дякую вам і зайду ще один раз перед від’їздом.

– Значить, ви все ж їдете?

– У мене більше немає справ тут. Все закінчено.

– Успішно, сподіваюся? – запитала Джо, бо в його коротких відповідях звучала гіркота розчарування.

– Гадаю, так, оскільки у мене з’явилася можливість, яка дозволить заробити на хліб собі й надати більшу підтримку моїм хлопчика, моїм Junglings.

– Розкажіть мені! Будь ласка! Я хочу знати все про… про хлопчиків, – сказала Джо напрочуд гаряче.

– Дуже люб’язно із вашого боку. Я охоче розповім вам. Мої друзі знайшли мені місце в університеті, де я викладатиму, як робив це в Німеччині, й заробляти достатньо, щоб вивести в люди Франца та Еміля. Я маю бути вдячний за це, чи не так?

– Звичайно. Як це чудово, що ви займатиметеся улюбленою справою, а ми зможемо частіше бачити вас і ваших хлопчиків! – вигукнула Джо, чіпляючись за хлопчиків, як за привід для радості, яку не могла приховати.

– Так, але боюся, ми не зможемо бачитися часто: мені пропонують це місце на Заході.

– Так далеко! – і Джо кинула свої спідниці напризволяще, немов тепер уже не мало значення, що буде з її подолом і з нею самою.

Пан Баер вмів читати кількома мовами, але ще не навчився читати серця жінок. Він лестив себе надією, що знає Джо досить добре, й тому був дуже здивований швидкими та суперечливими змінами в її голосі, обличчі, манерах, які вона продемонструвала йому в той день, оскільки її настрій за ці півгодини змінився разів зо п’ять.

Коли вони зустрілися, то, здавалося, Джо була здивована, хоч підозра, що вона вийшла в місто виключно, щоб його побачити, не покидала професора. Коли він запропонував їй взяти його під руку, вона зробила це з поглядом, який привів його в захват. Але, коли він запитав, чи сумувала вона за ним, то отримав таку холодну, формальну відповідь, що його охопив відчай.

Дізнавшись про його удачі, вона мало не заплескала в долоні: невже зраділа лише за хлопчиків? Потім, почувши, куди йому потрібно буде їхати, сказала: «Так далеко!» – з таким відчаєм у голосі, що піднесла його на вершину надії, але наступної ж миті скинула його звідти, з дуже зосередженим виглядом помітивши:

– Мені сюди. Ви зайдете зі мною? Це не займе багато часу.

Джо певною мірою пишалася своїм умінням робити покупки й особливо бажала вразити свого супутника акуратністю та швидкістю в цій справі. Але через хвилювання все йшло напрочуд погано: вона перекинула піднос із голками, згадала, що сілезія