Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

має бути діагонально переплетеною, тільки після того, як тканину вже відрізали, неправильно дала гроші й покрила себе ганьбою, запитавши блідо-лілову стрічку у відділі з ситцевою тканиною.

Пан Баер стояв поблизу, спостерігаючи, як вона червоніє й натикається на прилавки, і, поки дивився, його власне збентеження стало минати, бо він починав розуміти, що в деяких випадках поведінку жінок, як сни, потрібно тлумачити навпаки.

Коли вони вийшли, він засунув згорток під руку з веселішим виразом обличчя й тьопав по калюжах так, ніби йому все це загалом, мабуть, подобається.

– Чи не купити нам що-небудь для малюків і не влаштувати прощальний бенкет, раз я йду в останній раз до вашого такого напрочуд приємного дому? – запитав він, зупиняючись перед вітриною, заповненою фруктами і квітами.

– Що ж ми купимо? – сказала Джо, не звертаючи уваги на другу частину його фрази, з удаваним захопленням принюхуючись до різноманітних запахів, які зустріли їх, коли вони увійшли в магазин.

– Чи можна їм апельсини й інжир? – запитав пан Баер з батьківським піклуванням.

– Вони їдять їх, коли їм дають.

– А ви любите горіхи?

– Як білка.

– Гамбурзький виноград. Він смакує, як вино, що можна випити за Вітчизну, авжеж?

Джо несхвально глянула на таке марнотратство й запитала, чому б йому не купити кошик фініків, бочку родзинок і мішок мигдалю – й покінчити із цією справою. Тоді пан Баер витягнув з кишені гаманець, і вони завершили своє перебування в магазині, купивши кілька фунтів винограду, горщик із рожевими маргаритками і досить велику, якщо розглядати її з точки зору якогось маленького «деміджона», баночку меду. Потім, розтягнувши свої кишені цими незручної форми пакунками і давши Джо нести квіти, він розкрив стару парасольку, і вони продовжили свою подорож.

– Панно Марч, я хочу попросити вас про велику послугу, – почав професор після того, як вони пройшли по мокрій дорозі приблизно з півкварталу.

– Так, пане, – мовила Джо і серце її забилося так сильно, що вона злякалася, як би він його не почув.

– Я наважуюся просити про це, незважаючи на дощ, бо в мене залишається мало часу до від’їзду.

– Так, пане, – і Джо так судорожно стиснула горщик з квітами, що мало не роздавила його.

– Я хотів би купити сукенку для Тіни, але я занадто нетямущий для цього. Чи не будете ви ласкаві допомогти мені порадою?

– Так, пане, – Джо відчула себе такою спокійною і холодною, немов вступила в холодильний ящик.

– Можливо, я попросив би вибрати ще й шаль для матері Тіни, вона така бідна і хвора, та й з чоловіком у неї стільки турбот. Так, так, товста, тепла шаль буде хорошим подарунком маленькій мамі та сподобається їй.

– Я з задоволенням допоможу вам, пане Баер… – «Я дуже поспішаю, а він стає все миліше із кожною хвилиною», – додала подумки Джо. Потім, подумки струснувши себе, вона приступила до справи з енергією, яку було дуже приємно бачити.

Пан Баер надав їй усі віжки, і вона вибрала гарну сукню для Тіни, а потім попросила показати шалі. Продавець, сам одружений чоловік, зволив проявити інтерес до цієї пари, що, очевидно, робила сімейні покупки.

– Ваша дружина, ймовірно, вважатиме за краще ось цю: чудова якість, найкращий колір, досить скромна й елегантна, – сказав він, струснувши й розгорнувши сіру вовняну шаль і накидаючи її на плечі Джо.

– Вас така влаштовує, пане Баер? – запитала вона, повертаючись до нього спиною, радіючи можливості сховати обличчя.

– Дуже добре, ми візьмемо її, – відповів професор, подумки усміхаючись, поки платив за шаль, а Джо продовжувала обстежувати прилавки із виглядом справжнього мисливця за покупками.

– Тепер ми підемо додому? – запитав він так, наче йому було дуже приємно вимовляти ці слова.

– Так, уже пізно, і я дуже втомилася, – голос Джо звучав жалібніше, ніж вона могла припустити. Тепер здавалося, що сонце зникло так само несподівано, як з’явилося, світ знову ставав брудним і сумним, і в перший раз вона помітила, що ноги в неї замерзли, голова розколюється, а її серце – навіть холодніше за ноги, і біль у ньому важче, ніж у голові. Пан Баер їхав, вона була для нього тільки другом, все це виявилося помилкою, і чим швидше все це скінчиться, тим краще. З такими думками вона так необережно замахала омнібусу, який наближався, що маргаритки вилетіли з горщика і неабияк пом’ялися.

– Це не наш омнібус, – сказав професор, помахавши візникові, щоб той їхав далі, і заходився піднімати постраждалі квіточки.

– Мені шкода, я не розгледіла назву. Нічого, можна й пішки. Я звикла ходити по бруду, – відповіла Джо, насилу змушуючи себе моргати, бо вона радше померла б, ніж відкрито витерла очі.

Пан Баер завважив краплі на її щоках, хоч вона відвернула голову. Це видовище, здається, дуже зворушило його, бо, несподівано нахилившись, він запитав тоном, який означав дуже багато:

– Дорога моя, чому ви плачете, серденько?

Не будь Джо настільки недосвідченою в такого роду справах, вона сказала б, що не плаче, що в неї нежить, або придумала ще якусь жіночу відмовку. Замість цього ця особа, що втратила всяку гідність, із нестримним хлипанням відповіла:

– Бо ви їдете.

– Ах, mein Gott, як це добре! – вигукнув пан Баер, намагаючись заплескати в долоні, незважаючи на парасольку в одній руці та згортки – в другій. – Джо, у мене немає нічого, крім великої любові, щоб запропонувати вам. Я приїхав, щоб дізнатися, чи потрібна вона вам, і я хотів переконатися, що я для вас більше, ніж друг. Це так? Чи знайдеться у вашому серці місце для старого Фріца? – сказав він, мовивши все на одному диханні.

– О так! – сказала Джо, і він був цілком задоволений, бо вона обхопила обома руками його руку й дивилася на нього з виразом, який ясно свідчив про те, яке це щастя йти по життю поруч із ним, нехай навіть у неї не буде кращого притулку, ніж цей старий зонт, аби тільки він ніс його над нею.

Це було, безсумнівно, сватання у важких умовах, оскільки навіть якби пан Баер хотів встати на коліна, він не зміг би цього зробити через бруд. Так само не міг він запропонувати Джо руку, крім як фігурально, бо обидві вони були зайняті. Ще меншою мірою він міг дозволити собі прояв ніжних почуттів прямо на вулиці, хоч був близький до цього. Тож єдиний спосіб, яким він міг висловити своє захоплення, – погляд, а дивився він на неї із виразом, який робив його обличчя таким сяючим, що, здавалося, маленькі веселки з’явилися в краплях, котрі блищали в його бороді.

Аби він не любив Джо так сильно, навряд чи міг би закохатися в неї в цей момент, бо вона виглядала далеко