Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Вона ж ніколи не ставилась до тебе якось погано.

         –Ага, особливо коли я поступив в той технікум, замість університету, тому що не атестувався! Ти вже тоді стала пропадати на тижні, тож не знаєш того.

         Оксана похнюпилась. Дійсно, вже в час повноліття вона майже не думала за власну сім’ю.

         – А тобі жаль матір? – спитала вона.

         – Не знаю. А що, хіба вона чого доброго для нас зробила? Як батько вмер, так і користі з неї ніякої: дуріти лиш начала.

         – Зрозуміло, – кинула Оксана.

         На мить тоді Віктор прийнявся глибоко міркувати. Він став після вчорашнього звинувачувати сестру в тому, що не дала йому вчора зброю. Якщо б Віктор не вбив Ольгу, то точно застрелився сам. Чи є ж сенс з такого життя? Такої ж бо долі й ворогу не забажаєш. Та найгірше тут справді не те, що він так раптово став безхатьком, – найгірше, що не відчував ніг. Коли ноги ампутують, то з’являється фантомна біль, цебто мозок ще відчуває кінцівку, тож на місті розриву периферичних нервів утворюються невроми, що викликають потужний біль. Одначе саме про біль в кінцівках мріяв Віктор. Він хотів, щоб вони шалено стугоніли од болю, бо насправді найгірше – їх не відчувати. Коли ти надірватися від потуги готовий, тільки б поворухнути хоч пальцем – ось про що безперестанно думав він. Отож, чи не ліпше буде добровільно віддати свою ногу, щоб краще вже відчувати болі? Віктор гадав, чи не питати цього в сестри, та натомість сказав таке:

         – Чому ти мені вчора не дала пістолет?

         – Ти вбив би її, – відповіла Оксана.

         – Це було би краще.

         – Ні! Ти думаєш вообще, Вікторе!? Як ти міг вбити…

         – Може не будеш кричати про це на всю вулицю? – перебив її Віктор.

         – Ах, – застогнала Оксана, чию пристрасну думку перехопили, – та просто уяви собі – ти відбираєш в неї життя… Нєужелі вона не мала своїх думок, свої желанія?

         – Оксано… Якби я не зумів вбити Ольгу, то вбив би себе.

         – Що…

         – Так. І тепер я можу тобі поскаржитись за те, що ти мені вчора не дала пістолет.

         – Як ти можеш так говорити? – хитала головою Оксана.

         – Бо так і є, на хуй! – раптово вибухнув Віктор. – Який мені, блядь, сенс жити далі? А? Я не можу ходити, я залишився на вулиці, без роботи, без машини. Сука, в сорок років я житиму із старою матір’ю!!

         Щоки Віктора прорізали сльози, та він миттєво стер їх рукавом. З його горла зуміли видавитись лиш ці слова:

         – Я вб’ю себе…

         Та Оксана й не моргнула у відповідь. Вона сказала собі, що тепер її життя цілком і повністю складатиметься з охорони життя брата, причому від нього ж самого. «Заслужила ли я такого? – думала Оксана. – Кому же я завинила, что имею такую судьбу? Да неужели было бы лучше, если бы дала убиться Виктору, или дать убить Ольгу? Если же это правда, и лучше тогда – убийство, то выходит, что на свете никаких правил то и нету… Как хочу, как вижу – так и будет, и никакого смысла в жизни нету, ведь всё и нарушается, и соблюдается, но что же с того? Захотел – убил, ну посадили в тюрьму, но ведь в самом себе ничего не изменится, если думаешь себе, например, что убийство – это, по правде, хорошее дело». Та як вже говорилось, Оксана вважала, що вбивство людини – це найгірше, що можна лиш зробити. Що ж значить: відняти в людини всяку думку, її відчуття, насильно відправити в небуття, обрізати, розірвати раптово все, що вона мала? Чи не про це думає людина, коли тримає в руці знаряддя вбивства, щоб забити собі подібного?

         Отак-от Оксана й довезла брата до Межового провулка. Він загалом складався з багатьох дев’ятиповерхових будинків «гостинок», та їхня матір жила за номером дому 5А, що стоїть навпроти старого дитячого майданчику.

         На той момент Віктор вже витер сльози, та більш не реагував на будь-які намагання сестри завести розмову. На щастя, він пам’ятав номер квартири матері: сто дев’яносто четвертий, і по ньому Оксана подзвонила по домофону. За кілька шумних гудків, на його екранчику з’явився англійський напис: «Say», і з динаміків зазвучав сиплий голос, що промовляв: «Это кто?». Оксана обернулась до брата з переляканим поглядом. «Що ж то з нею сталось на самоті» – говорили її очі. Оксана назвала їй своє ім’я та Віктора. Двері відчинились.

         Вони піднялись по ліфту, де Віктор підказав їй восьмий поверх. Тісний, площею в один квадратний метр, він тоді ледь помістив в себе інвалідне крісло. За чверть хвилини, люто хлипаючись, ліфт прибув на поверх, і двері його відчинились. Сестра повезла крісло в задимлений, смердючий тютюновим димом коридор; Оксана скривила ніс, а Віктор ним насолоджувався. Та увагу їх в один мент привернула стара у дверей…

         Обличчя її було повне зморшок, однак в кожному з них немов помічалися нотки великого пережитого досвіду, та втомленості. Очі її гляділи безутішно, й навіть прихід рідних дітей не поміняв їхнього печального виразу. Вона була невисокою, гладкою бабцею вісімдесяти років, з яскравою сивиною, срібло якої сліпуче сяяло в проміннях ранкового сонця. Зодягнена в білу нічну сорочку, вона вперлась товстою рукою об стіну та розглядала своїх гостей. Її тоді дуже схвилювали імена з домофону, бо хоч вона вже багато чого позабувала в світі, діти з її покаліченого гіркою долею серця не сходили.