Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Притулок

Хай там як було сухо й спекотно днем, вночі людина однаково змерзне на вулиці. Оксана підтвердила це про себе, коли переночувала на лавиці посеред парку, час од часу міняючи положення Віктора в кріслі. Так, вона прокидалась серед ночі, наче відчувала, та перекладала його в іншу позу, щоб в нього не утворювались пролежні. Одначе ж і не розказував Віктор, що має вже на крижі серйозний пролежень.

         Зранку в них виявились проблеми з туалетом. Віктор і Оксана мусили терпіти, поки найближче кафе, цебто піцерія «Сан-Марино» не відчиниться, аби сходити туди.

         В той же час Віктор відчув, що йому зараз не вистачає тютюну. Звичайно, такому, як він, багато легше «стріляти» сигарети на вулиці, і до відкриття піцерії він назбирав їх цілу дюжину.

         Віктор ненавидів ходити до туалету, бо кожен раз при цьому він мусив вставляти в уретру катетер, та мочитись в прозорий пакет. Це був той процес, заради якого, на його думку, вже не варто жити на Землі, будучи інвалідом. Тепер же, коли доля ще й викинула його на вулицю, він став все більше картати себе за те, що не зумів порішити себе вчорашнім вечором.

         Коли Оксана повернулась з піцерії, то дізналась в нього, як той ходив в туалет (бо досі цим, звісно, не цікавилась). Віктор тоді став лазити по кишеням, що знайти якусь стару монетку, та й знайшов дві п’ятигривенні, і сказав сестрі наступне:

         – Біжи до тієї аптеки, візьми там одноразовий урологічний катетер та пакет для переливання. Тільки скоріше!

         Оксана повернулась за півтори хвилини, із герметично запакованою трубкою та пакетом. До кишені вона ще встигала покласти дрібну монету з решти. Вона хутко покотила Віктора до туалету в піцерії, зняла з нього штани, та одвернувшись, зняла й білизну та залишила його самого.

         Наодинці вона плакала. Згадуючи безтурботне дитинство, та в особливості того моторного, наглого брата, який то весь час її по-дитячому ображатиме, то носа розквасить за неї чи за маму. Боже, чи хто б міг подумати, що ото такий розбишака стане кволим інвалідом? Та найгірше, що Оксана тямила, що куди гірше зараз самому Віктору, котрий гордився своєю зухвалістю, та врешті став замкнутий, залишений сам на сам зі своїми спогадами, коли жодна людина не могла стати йому наперекір, коли за невірні слова в його адрес він не цурався понівечити людину. Та й Оксана в свою чергу зрозуміла, що стала подібною нікчемою: полишила сім’ю, пристала до дурного п’яниці, врешті від цього опустилась на соціальне дно. Та хіба не ліпше вже здихати нікчемним життям разом з тим, кого дійсно ціниш?

         Одначе не полишало її серце думка за полишену, одиноку матір. Після раннього, несподіваного інсульту в батька вона вже починала сходити зі здорового глузду. Коли вже Оксана полишила батьківську домівку, мати її почала марити, ходити серед ночі. Лікарі тоді припустили, що в неї розвилась доволі часта серед старих людей хвороба Альцгеймера. Та тим не менш, з Віктором вона продовжувала цілком розмовляти, та тільки неабияк зубожіла у своєму тісному житлі.

         Квартира та знаходилась на Межовому провулку, була дарована їй сестрою Лідією. Це була маленька однокімнатна «гостинка», подібна до квартири Оксани, тільки ще менша – її загальна площа сягала всього двадцяти семи квадратних метрів. Все ж, Оксана наразі розуміла, що й до неї можна буде підселитись, щоб знову не ночувати на вулиці.

         Отож, коли Віктор сказав, що можна заходити, Оксана увійшла, та зодягнувши його, з не меншою відразою викинула катетер та пакетик з темно-жовтою рідиною. Вже на виході з піцерії вона запалила брату цигарку та мовила, що вони їдуть до матері. На те Віктор вибухнув сміхом.

         – Ти що, забула, що з мамою? – попитав він. – Вона ж давно вже здуріла, та й як ми будемо жити, якщо в неї квартира убита?

         – А тобі, видно, понравилось на вулиці? – стомлено парирувала Оксана.

         – Ну давай поїдемо, але я тебе запевняю, що довго ми там не пробудем.

         Межовий провулок знаходився зовсім недалеко от парку Скрябіна. Він знаходився в районі Вітряних гір, за два кілометри звідси, тож Оксана вирішила не витрачуватись на транспорт, а добратись пішком. За цей час вони говорили на теми, хто де спатиме в тій тісній квартирці, й вирішили врешті (хоча Віктор довго сперечався), що Оксана покладе собі якийсь матрац, і спатиме на підлозі, а Віктор буде лежати поруч матері.

         – Блядь, з неї ж смердить, вона ж не миється ніколи! – скаржився він. – Я буду на підлозі, а ти лягай біля неї.

         – Та тобі не можна на підлогу! Це твоєму хребту вредно.

         – Та мені по хуй, що там вредно.

         Уже біля великого магазину «Континент» вони заговорили за інше. За те насправді, що саме вони винні в тому, що зараз відбувається з матір’ю. Вони прийшли до висновку, що ставились до неї, як до чужої, і лиш раз в місяць, – а то й рідше, – цікавились, чи жива вона взагалі.

         – Як ти думаєш, що вона скаже, коли побачить, що ти… такий? – якомога обережніше, щоб не зачепити якось брата, спитала Оксана.

         Та Віктор лиш головою махнув, не бажаючи зовсім відповідати на таке питання. «Будь що буде», – мовив він до себе.

         – Якщо щось їй не сподобається, то я жити з нею не буду, – буркнув Віктор.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍