Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Епілог

Темрява розступалася повільно.

Астрід лежала на холодному камені, її думки плуталися, а тіло здавалося чужим. Вона не знала, скільки часу минуло — хвилина чи вічність.

Вона розплющила очі.

Небо над нею було… іншим. Воно мало той самий відтінок, що й у її дитячих снах: густий, синьо-фіолетовий, ніби змішаний з чорнилом.

Вона сіла.

Попереду, серед уламків світу, стояв силует.

Бальдр.

Він був живий. Але щось у ньому змінилося.

Астрід піднялася на ноги, серце гупало в грудях.

— Де ми?

Він глянув на неї. Його очі більше не світилися, як колись, але в них все ще був той самий погляд.

— Я не знаю.

Вона повернула голову. Десь за горизонтом рухалися тіні. Силуети, схожі на ті, що переслідували її в кошмарах.

Але тепер вони були реальними.

Локі обіцяв, що світ повернеться.

Але це…

Це був не її світ.

Астрід зробила крок уперед, але під ногами щось тріснуло, і вона завмерла. Земля під нею була не кам’янистою, не піщаною, навіть не схожою на ґрунт — це була поверхня, схожа на скло, під яким вирувала чорнильна темрява.

— Це місце… — вона озирнулася, вдихаючи холодне повітря. Воно мало слабкий запах вогню і старих сторінок. — Це не мій світ, не твій…

— Але чий тоді? — Бальдр підійшов до неї, його постава була напруженою.

За їхніми спинами щось глухо заворушилося.

Астрід різко обернулася.

Із темряви виходили постаті.

Спочатку вони здавалися лише розмитими силуетами, тінями на кордоні між світами. Але коли вони наблизилися, Астрід завмерла.

Це були знайомі обличчя.

Одне з них вона впізнала одразу — її мати.

Але цього не могло бути.

— Що… що це? — її голос затремтів.

Бальдр напружився, його рука повільно потягнулася до руків'я меча, якого ще кілька годин тому в нього не було.

— Це не вони, — прошепотів він.

Астрід зустрілася поглядом із жінкою перед собою. Її мати виглядала так, як у спогадах: довге, хвилясте волосся, м'які риси обличчя, спокійний вираз.

Але її очі…

Вони були чорними.

І тоді вона заговорила.

— Астрід… — її голос був знайомий, але водночас чужий, ніби слово, вимовлене у відлунні.

Астрід відчула, як її руки здригнулися.

— Ти померла.

Жінка посміхнулася.

— Я ніколи не йшла.

Астрід зробила крок назад, відчуваючи, як її тіло холоне. Це не могло бути правдою.

— Ти не вона, — її голос став тихим, але твердим.

Жінка нахилила голову.

— Чому ж ні?

Її мати завжди мала ніжний погляд. Ця ж фігура дивилася так, ніби знала більше, ніж варто було знати.

Бальдр зробив крок уперед, його рука стискала меч.

— Що ти таке?

Жінка не зводила очей з Астрід.

— Я та, кого ти забула. Я та, кого ти втратила. Але я завжди була поруч.

Астрід стиснула зуби.

— Ти брехня.

Жінка посміхнулася.

— Хіба?

Позаду неї інші тіні почали змінювати форму. Знайомі обличчя. Загиблі. Забуті. Ті, кого Астрід втратила.

Вони всі стояли перед нею.

Її горло стислося.

Це була пастка.

— Чому ти нам це показуєш? — голос Бальдра був напружений.

Жінка нахилила голову.

— Ви наблизилися занадто близько до істини.

Астрід відчула, як холодні пальці стискають її серце.

Щось всередині неї підказувало, що це не просто ілюзія.

Вона заплющила очі, намагаючись зосередитися.

Якщо це пастка, значить, є вихід.

Але що, якщо виходу немає?

Що, якщо відповідь ховається не в боротьбі, а в прийнятті?

Вона вдихнула.

А потім зробила крок уперед, прямо до тіні своєї матері.

— Якщо ти справді та, кого я забула, — прошепотіла вона, — тоді скажи мені правду.

Жінка усміхнулася.

— Ти сама знаєш відповідь.

І тоді світ зрушив з місця.

Земля під ногами затремтіла, а повітря наповнилося шипінням, ніби сам простір почав рватися на шматки. Фігура, що нагадувала матір Астрід, здавалася спокійною серед хаосу.

— Відповідь всередині тебе, — її голос лунав водночас близько і далеко.

Астрід відчувала, як усередині неї щось зрушилося, ніби її власна сутність розколювалася на частини.

— Ти не маєш права грати з моїм розумом! — закричала вона, та її голос потонув у вихорі звуків.

Локі з'явився за її спиною, його обличчя було незворушним, але очі горіли тривогою.

— Не слухай її. Це не та, кого ти пам’ятаєш, — його голос звучав м'яко, але впевнено.

Бальдр стояв збоку, стискаючи меч, його постава була напруженою, готовою до бою.

— Ми повинні вибратися звідси, перш ніж все зруйнується, — сказав він.

Та Астрід знала: вони вже перетнули межу, з якої немає повернення.

Перед нею стояли два шляхи.

Перший — повірити тіні, яка називала себе її матір’ю, і прийняти той спогад, який вона намагалася розбудити в її свідомості.

Другий — довіритися Локі та Бальдру і втекти, не озираючись.

Але що, якщо тінь каже правду?

Що, якщо вона втратила щось набагато важливіше, ніж навіть здогадувалася?

Земля розкололася, і темрява піднялася хвилею.

— Вибирай! — жінка розкинула руки, і її силует почав змінюватися, розпадатися на темний туман.

Астрід стиснула кулаки.

— Ти хочеш, щоб я зробила вибір? — її голос більше не тремтів. — Добре.

І вона зробила крок вперед.

У безодню.

Падіння тривало мить, а можливо, вічність.

Холодний вітер прошивав тіло, а в голові лунали відгомони спогадів, що належали їй і водночас комусь іншому.

Астрід відчувала, як її свідомість розщеплюється, як частина її душі відділяється, залишаючи в порожнечі щось нове.

А потім усе стихло.

Вона стояла на гладкій темній поверхні, що не мала ні кінця, ні краю. Попереду маячила фігура — тепер уже не жінка, а щось примарне, позбавлене людських рис.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍