Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

81. Солодкий полон

Він ішов довго. Від філармонії до будинку, де жила Марта. Дорогою — зупинявся кілька разів. Не тому, що втомився. А тому, що не був певен, чи витримає власну чесність. У голові звучало одне речення: “Я мушу сказати це сам. Не дати їй здогадатися. Не змусити відчути через тишу, а не через слово”.

У дворі пахло яблунею — вже без цвіту, але з листям, що готувалося до спокою. Марта сиділа на ґанку. Читала. Поряд — чашка з чаєм, який, певно, вже вистиг.

Вона не здивувалася, побачивши його. Але й не усміхнулась. Просто відклала книжку і подивилась в очі.

— Я маю сказати щось важливе, — почав Андрій.

— Слухаю, — відповіла вона тихо.

— Я боюсь, що ти відчуєш себе зрадженою. Не тому, що я щось зробив тобі. А тому, що моя історія — набагато складніша, ніж ти уявляєш. І я сам досі не вірю в неї до кінця.

Він сів поруч. Витяг з кишені стару фотографію — ту саму, яку йому показав Арсен. Передав її Марті.

— Це… — вона не договорила. Бо впізнала.

— Арсен — мій син. Йому двадцять. І я не знав про нього. Жодного слова. Його мати — Вікторія. Ми були разом... колись. Молоді. Не готові ні до життя, ні до відповідальності. Я пішов. Вона залишилася.

Марта дивилась на фото довго. Не питаючи. Не відштовхуючи. Лише дивлячись.

— Він прийшов до мене. Минулого тижня. Ми говорили. І я побачив у ньому себе. І побачив, що я мушу не просто щось “виправити”. Я мушу навчитися жити поруч з правдою.

— І що ти боїшся втратити? — запитала вона спокійно.

— Тебе.

Тиша. У цій тиші — ні звинувачення, ні розпачу. Лише простір, у якому було місце для істини.

Марта поклала фото на коліна. Протягнула руку до його.

— Я не твій суд. Я — твоя музика. Я вчуся звучати з тобою, навіть коли все змінюється. Якщо ти сказав мені правду — то вже залишився.

— Ти не злишся?

— Можливо. Але я не дозволю злості зруйнувати те, що ми будуємо. Бо твоя історія — частина тебе. А я люблю тебе не за вигадане “ідеальне”. А за це — за справжнє.

— Ти хочеш знати його?

— Якщо він — твоя частина, то я не хочу її відштовхувати.

Він заплющив очі. І вперше за багато днів — відчув, як груди розкриваються. Не від щастя. Від полегшення.

— Це… занадто доброта.

— Ні. Це — любов, яка не робить з тебе в’язня. Я — у солодкому полоні твого життя. І сама цього хотіла.

Він поклав голову їй на коліна. Як дитина. Як той, кого пробачили. І вона гладили його волосся, мов пісню, яку треба заспівати пошепки.

Цієї ночі вони спали разом. Не вперше. Але вперше — як ті, хто не має таємниць.

А в іншій кімнаті, Арсен грав тиху мелодію на гітарі. І вони обоє слухали.

Бо справжня любов — не зникає, коли до неї приходить інше життя.

Вона зростає.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍