Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

форм, але здогадувався, що під одягом вони є, і це його бентежило. Дивно, коли поруч є жінка. Відколи вони пішли на північ через гори багато місяців тому, це стало прикрою рідкістю. Навіть побачити якусь жінку було якось соромно й водночас приємно. Шукач подивився, як вона видирається на каміння, наполовину повернувши до них замурзане обличчя. А дівка явно міцна, подумав він. Схоже, їй дісталося від життя.

— Думаю, вона би пручалася, — пробурмотів собі під носа Доу. — Думаю, вона б похвицала ногами.

— Гаразд, Доу, — різко промовив Шукач. — Краще охолонь, закоханий. Ти ж знаєш, як до всього цього ставиться Тридуба. Знаєш, що сталося з його донькою. Якби він почув, що ти таке верзеш, яйця б тобі нахрін відрізав.

— Що таке? — відповів Доу, вдаючи невинність. — Я ж просто говорю, хіба ні? Мені не можна цим дорікнути. Коли хтось із нас востаннє був із жінкою?

Шукач насупився. Він точно знав, коли це сталося з ним. Мабуть, то був останній раз, коли йому було тепло. Він скрутився калачиком разом із Шарі перед багаттям, із широкою, як море, усмішкою на обличчі. Саме тоді Бетод спутав ланцюгами його, Лоґена та всіх інших, а потім витурив, послав у вигнання.

Він досі пам’ятав, якою бачив її востаннє: вона роззявила рота з подиву та страху, тим часом як його витягували з-під ковдр, голого й напівсонного. Він репетував, як півень, який знає, що йому от-от скрутять шию. Коли його силоміць забрали від неї, було боляче. Щоправда, не так боляче, як тоді, коли Скейл копнув його по яйцях. Та ніч загалом вийшла болючою, він і не сподівався її пережити. Біль від копняків із часом ущух, зате біль від її втрати так і не вщух остаточно.

Шукач пригадав запах її волосся, звучання її сміху, тепло та м’якість її спини, якою вона притискалася до його живота вві сні. Ці спогади були добряче зужиті, перебрані та затерті, як улюблена сорочка. Він пам’ятав це так, наче все сталося минулої ночі. Йому довелося змусити себе викинути це з голови.

— Не думаю, що пам’ятаю такі далекі часи, — буркнув він.

— Я теж, — відповів Доу. — Тобі хіба не набридає трахати власну руку?

Він знову поглянув на схил і прицмокнув губами. В очаху нього з’явився вогник, який не дуже сподобався Шукачеві.

— Кумедно: цього не так уже й кортить, поки це не з’являється в тебе перед носом. Це все одно що простягнути м’ясо голодному так близько, що він відчуває його запах. Не кажи мені, що не думаєш те саме.

Шукач несхвально на нього глянув.

— Мені здається, що я думаю не зовсім те саме, що й ти. Якщо треба, засунь свого прутня у сніг. Це має тебе остудити.

Доу широко всміхнувся.

— Скоро мені доведеться кудись його засунути, це вже точно.

— Йо-о-ой! — заволав хтось на схилі.

Шукач потягнувся по лук і придивився: чи їх, бува, не винюхали Бетодові розвідники? А це просто принц послизнувся та гепнувся на сраку. Доу, насмішкувато скривившись, дивився, як той качається на спині.

— Таких нікчем іще світ не бачив, еге ж? Він тільки те й робить, що затримує нас так, що ми йдемо вдвічі повільніше, ніж треба, верещить гучніше від свині, яка народжує, жере більше, ніж йому можна, і сере по п’ять разів на день.

Вест допомагав йому підвестися й намагався трохи обтрусити його плащ. Ну, не його плащ, а той, який йому дав сам Вест. Шукач досі не розумів, чому розумна людина може утнути таку дурість. Надто вже холодно ставало тепер — як-не-як, середина зими.

— Нахіба хтось став би йти за цим гівнюком? — запитав Доу, хитаючи головою.

— Кажуть, у нього батько — сам король Союзу.

— Який толк у тому, чий ти син, якщо ти сам гівна вартий? Якби це падло горіло, я б на нього й не посцяв.

Шукач не зміг не кивнути. Він би повівся так само.

Вони сиділи довкола місця, на якому було б багаття, якби Тридуба дозволив їм його розкласти. А він, звісно, не дозволяв, хоч як благали південці. Не дозволяв, хоч як холодно ставало. Поруч були розвідники Бетода. Це було би все одно, що на весь голос кричати про свою присутність. З одного боку сиділи Шукач і всі інші: Тридуба, Доу, Тул і Мовчун, який сперся на лікоть так, наче все це його не обходило. Союзники були навпроти.

Пайк і дівчина досить відважно терпіли холод, утому й голод. У них було щось таке, що підказувало Шукачеві: вони до цього звикли. Вест мав такий вигляд, ніби вже майже виснажився, і дмухав у складені ківшиком долоні так, наче вони були готові почорніти й відвалитися. Шукачеві здавалося, що йому треба було залишити плащ собі, а не віддавати його останньому в гурті.

Принц сидів посередині, задерши підборіддя та намагаючись удати, ніби він не покоцаний, не забрьоханий і не починає смердіти так само, як усі вони. Ніби він здатен віддавати накази, до яких хтось може прислухатись. Шукачеві здавалося, що тут він помилився. В такому гурті, як у нього, ватажків обирали за дії, а не за походженням. Обирали ватажків зі стрижнем, і з цієї точки зору вони б радше слухалися тієї дівчини, ніж цього придурка.

— Нам час обговорити свої плани, — нив він. — Дехто з нас страждає в пітьмі.

Шукач бачив, що Тридуба вже починає супитися. Йому не подобалося, що цього ідіота доводиться тягати з собою, а тим паче не подобалось прикидатися, ніби його колише принцова думка.

Іще було кепсько, що не всі розуміли всіх інших. Із союзників північну мову знав тільки Вест. Із північан мову Союзу знали тільки Шукач і Тридуба. Тул, може, більш-менш розумів сенс сказаного. Доу не розумів і цього. Що ж до Мовчуна, то мовчання всіма мовами означає приблизно те саме.

— Що він зараз каже? — пробурчав Доу.

— Здається, щось про плани, — відповів йому Тул.

Доу пирхнув.

— Та всі знання цього гівнюка гівна варті.

Шукач побачив, як Вест ковтнув. Він непогано розумів, що зараз говорили, і здогадувався, що декому майже урвався терпець.

Однак принц і близько не був такий розумний.

— Було б корисно знати, скільки ще днів, на вашу думку, знадобиться нам на дорогу до Остенгорма...

—