Читати книгу - "Родаки"

class="p1">— А я тобі що — смажена шкварка? — якось розчаровано запитала Маня.

— Та ні… я дурний… повірив дурним співанкам… там співається, що в дівок губи солодкі, — я борсався, наче потопаючий посеред морських глибин. — Медові губи, нектарові.

— А я тобі що — бджола, яка нектар збирає? — різко змінила тон Маня.

— Та ні, ти не так зрозуміла, — викручувався і далі я. — То все співанки. Я чув, що… знаєш, як там.

— Ти лем побільше слухай, що співає ваша Данківська фамилія, і, конєшно, роби так, як учать ваші співанки… Всі ліпші тюрми тобі родним домом стануть.

Тут Маня, наче Орлеанська діва, підняла пророче уверх руку і вказівним перстом повела на схід. І я зримо увидів, як у туманній далині, куди вказувала моя «медова», зловісно почали окреслюватись дороги, ведучи від тюрми до тюрми. Від такої не вельми втішної перспективи мені стало геть зле.

— Ти, Маньо, вже якось перебач. То не я, то мене попутало.

— Ага, вам, Данкам, все чи то ноги, чи то межи ногами попутає. А потім позад себе по півсела копильців лишаєте. Тобі про се ще ніхто не говорив? — мовила зловтішним тоном Маня.

Ні! Це якийсь жах, про які копильці-байстрюки вона меле? Ця Маня направду як відьма — все вона знає, все їй відомо, часто верзе про таке, від чого не лише вуха в’януть, а й душа від жаху верещить.

— Ну а щоб се срамне діло не пішло помежи люди, можемо зробити такий гешефт…

Тут Маня, наче суддя перед останнім реченням смертного вироку, зробила довгу паузу, від чого в мене потерпло не лише серце у грудях, а й волосся на голові, і додала:

— Купиш мені ціле кіло халви, і я тоді нікому не скажу, що ти мене принуждающе цюлював.

Господіньку солодкий, звідкіля тільки вона це слово видовбала — «принуждающе». Зізнатись, я достоту й не відав істинний смисл цього «принуждающе», але воно до глибокої нудоти мені запахло цвіллю тюремних камер і засяяло сумними квадратиками віконних ґрат.

— А де я гроші візьму на халву? — пробував захищатись. — Я ж не знаю, де гроші заробити.

— О, коли про гроші — ти жебрак, а коли до женщин — великий мастак, — відповіла поетичним шедевром Маня.

О, скисла би ти, ґульо коростава, з тими «женщинами». Мало того, що я був геть приголомшений неправдивою інформацією народної творчості щодо «медових» і всяких інших коханих вуст, то ще й ганьби матиму на всі ближні і далекі околиці.

Діватися, а тим паче ховатись, було нікуди — треба діяти.

Творячи білий світ, Богонько спланував так, аби за найнеймовірніших ситуацій жебрак міг викрутитись і вижити, не забувши ще й облапошити і надути ближнього. Грошей у селах тоді майже не водилось. І нам, сільським босякам, годі було сподіватись на магазинні ласощі за батьківські копійки. Але совєтська власть дуже любила яйця і скуповувала їх через сільські крамниці від населення. Грошей не платили, але можна було придбати крамничний товар.

Ганьба зізнатись, але я став одним із творців і засновників індустрії з очищення від яєць сільських курників, а особливо — сіновалів, де вельми любили гніздитись кури. У цьому ремеслі я не мав рівних. Серед темної ночі, із зав’язаними очима і навіть руками я міг проникнути в будь-який курник, хлів і безгучно зібрати курячі дари. Не було такої висоти, яку б я не подолав, не знайшлося шпаринки, в яку б не проліз. І не трапилося випадку, аби мене не те що зловили на гарячому, а навіть запідозрили. Єдина людина, яка сумнівалась у легальності мого товару, був сільський крамник, мукачівський єврей Пітьо, якому здавав яйця. Коли заходив із черговою торбою громадських яєць для совєтської власті, його дуже починала гризти совість і, аби її якось заспокоїти, виправдовувався сам перед собою: «Дамо власти много плана, буде великий грош у Пітя-пана».

На цей раз, щоб задобрити халвою свою ганьбу і вгамувати «принуждающу женщину», в експедицію за яйцями я відправився до нанашки Кутузовки. Була обідня перерва, погідний день усіх вигнав у поле, і я вельми легко добувся на сіновал, де гніздились і неслися кури. Я, певне, володів якоюсь магією, бо кури, угледівши мене біля гнізд, миттєво німіли і кам’яніли — ні звуку, ні шелеху. Але на цей раз сталося щось неймовірне: видно, всю свою магію я витратив на «принужденіє женщини», бо чари на несучок вже не діяли, і курина громадськість влаштувала протестну акцію.

Першою обурилась жовто-ряба курка. Щойно я засунув руку в її гніздо, вона різко підскочила з місця, вистрибнула на перекладину і голосно почала розвінчувати мої злодійські діяння.

— Ти що — дурна? — мовив я, спокійно кладучи яйця в торбу. — Я ж не кожного дня краду. Сьогодні від вас трохи візьму, завтра інших відвідаю. А потім: я ж не все вигрібаю, а лиш стільки, скільки мені потрібно, — чомусь і далі виправдовувався я.

Праведний гнів жовто-рябої колеги підтримав величезний чорний півень, разюче схожий на есесівця. Він дивився на мене гостро і нещадно, немов на підстреленого партизана, і щось суворо белькотів.

Невеличка ряба курка почала притакувати есесівцю на закарпатському діалекті і весь час дивилась на мене таким поглядом, як податковий інспектор на того, хто прийшов повідомити про своє банкрутство. Найвередливішою виявилась біла несучка. Вона ізсампочатку, тільки-но вліз на хлів, почала на чистій літературній мадярській мові читати мені про мораль. Вона доводила, що красти чужі яйця — не тільки кримінальний злочин, а й неспасенний гріх. При цьому постійно сверлила мене такими холодними і ненависними очищами, що я цілий тиждень мав таке відчуття, ніби по мені повзають слимаки.

…— Ну що, приніс? — запитала звичним тоном Маня наступного дня на пасовищі. І зміряла мене таким зневажливим поглядом, наче я з’явився в роздертих штанах.

— Аякже, приніс, — простягнув їй пакунок із халвою, який виміняв за багатостраждальні яйця в крамниці.

Маня із підозрою, обережно, наче сапер міну-сюрприз, почала розгортати презент і, виявивши, що не брешу, перейшла на діловий тон:

— А хіба тут є ціле кіло? — почала виважувати то лівою, то правою рукою.

— Збігай у магазин до Пітя, хай зважить, — щиро порадив я.

Ага, чого ще захотіла бумбачка торомбата. Аби за яйця, облиті курячими слізьми, і перенесені душевні травми в курнику, я тобі до міліграма все виклав. Звісна річ, половину халви я з’їв і тепер сподівався на Манине милосердя — ачей якусь дещицю вділить і мені. Надії на Манине людинолюбство виявились марними — за якусь