Читати книгу - "Родаки"

хвилину-дві ця бочка без денця смачно все зжерла і не подавилась. Далі витерла рукавом жирні від солодощів губища і цісарським тоном наказала:

— Но, тепер можеш ще цюлювати, — і підняла догори рота.

— Що? Що? — отетеріло запитав я.

— Кажу тобі ясно, можеш мене тепер ще цюлювати!

— Слухай, торомбаньо нечесана, я здуру тебе случай-но цмокнув, то мусів іти яйця красти, аби відкупитись. А попробую ще раз, прийдеться іти по чужих хлівах вже за свинями і коровами! Не пішла би ти, небого, за Дунай воші пасти, — порадив сердечно знахабнілій любасці-самозванці.

— Ой, як перепудився, — скривила торомби Маня. — Не бійся, не злото-срібло прошу, а якоїсь там чоколяди. Ну хоть півкіло. І цюлюй собі на здоровлічко.

— Ого-го-го! Та за півкіло чоколяди я на цариці женюся, а не твої слюняві торомби облизувати! — вигукнув самовпевнено я.

— А вот і не женишся!

— Чому?

— А тому, що коли не принесеш мені чоколяди, то я розкажу нянькові і мамці, що ти мене не лем цюлював, а й лапав за секретні женські місця, — оголосила вирок Маня.

О, небесики святі і гріхи земні! Про що мала відьма деренькотить? Я змалку начувся чимало масних і солоних примовок про жіночі шури-мури. Але ще й про якісь «секретні женські місця»… Це вже було навіть понад мою бурхливу уяву. В очах у мене геть потьмяніло, а в голові стало гаряче, наче у молодого бичка, коли з розгону влупить лобом у залізні ворота колгозної ферми. То ж тільки подумати, лапав за «секретні женські місця». Але ж де ті місця находяться? Не встиг я отямитись від цього страшного повідомлення, як Маня ошелешила вдруге:

— Ти довго не мудруй, якщо не купиш чоколяду — я ще і в школі всім розкажу, що ти е вообще страшний вредитель женщин.

Ну ти диви! У неї всі колеса на возі повідлітали. Треба ж до такого додуматися, «страшний вредитель женщин». Це ж гірше за «враг народу»! Розстріл на місці — без суду і слідства. О, тут мені вже стало не до мудрячок і женитьби на цариці. Тепер я вже ладен був і жабу цілувати й шоколадом обсипати, аби лиш змити із себе тяжкі гріхи за лапання по «бабських секретах» і «женщиновредительство». Якимось термоядерним потом обдало мене й пекуче пронизало кожну клітину. Господіньку солодкий, що зі мною буде? І тут раптом у мені прокинулись противні бунтарські гени нашого роду і рішуче запротестували: пошли ти, дурний Митре, цю малу блудницю в гузицю і свищи на все!

Це я одразу і зробив. Не забарилась і Манина відповідь.

…Наступного дня — а була це неділя — дідо Соломон і наш вірний сусіда пан учитель Фийса сиділи на призьбі і, про щось мудруючи, очікувально-благальними поглядами позиркували на бабу Фіскарошку, чи не роздобриться вона хоча б на чвертку сливовиці. Я сидів під хлівом і примірював відремонтоване колесо до возика. Коли раптом глянув — із долини, тягнучи за собою отару кучерявої пилюки, мчала полуторка Маниного батька.

— Гебельс їде до нас! — вихопилось у мене зі страху.

На моїх це подіяло, наче засторога про татарську навалу. Пан Фийса притьмом зірвався з місця, як сполошений заєць з-під куща, метнув собою за хлів, а далі молодим лошаком полетів через сад і розчинився в гущавині під Ловачкою. Дід Соломон згадав, що йому над рано снилось щось вельми пророче, але хтось помішав, і тепер прудко побіг у хату додивлюватись біля рідної печі останню серію свого сну. Я закрутився, немов повітруля, на місці і, не придумавши нічого мудрішого, навіжено вилетів на хлів, з нього стрибнув на грушу, видряпався на сам вершок і принишк у густому межигіллі серед воронячих гнізд. Одна баба Фіскарошка не втратила бойового духу. Зустрічала ворожу навалу біля воріт, тримаючи під руками на всяк випадок вила. Першим із машини вилетів Гебельс, за ним директор школи на прізвисько Сусанін.

— Де сатана рогата? — запитав Гебельс.

— У пеклі, — спокійно відповіла баба. — Всяка нечисть ізиді в пекло.

— Товариш секретар питають про вашого онука Митра, — поправив директор.

— А, Митро? — розвела руками баба. — Та глядайте, неділя. Десь гуляє, а може, і до церкви пішов.

— О, Єзус, того ще лем у церкві не було, — аж простогнав директор.

— Ви не тягніть коноплі, а кажіть — што сталося? — твердо глянула на гостей Фіскарошка.

— Ваш збийвіч збиткувався над моєю дівкою! — аж підскочив Гебельс.

— Як збиткувався?

— Ви не знаєте як — штурхав, тягав за волосся, обзивався, — повідомив секретар.

— То вже витерпіти не можна, що той шкодливий гунцут чинить, — підтакнув директор.

— І сесе все? — запитала баба.

— А ще треба більше? — поцікавився Гебельс.

— Та ні, просто, як на нього, то я думала, що найменше когось зарізав, — полегшено зітхнула Фіскарошка.

— Я вас, Марьо, предупреждаю, якшто той збісняк попаде мені до рук — розірву ’го, як жабу! — пригрозив Гебельс.

— І передайте од мене, із нинішнього дня виключаємо його із школи! — різко додав директор.

— Ага… Сесе я вже десь чула, такоє колись було… — почухала потилицю Фіскарошка.

Вона, бідачка, вже й не могла пригадати, котрий раз мене з ганьбою виганяли зі школи.

Важко сказати, чим би закінчилась зустріч ворогуючих сторін, коли б не партєйна машина. Гальма, видно, ослабли, і вона сама тихенько рушила з місця. І коли Гебельс і Сусанін оглянулись, полуторка вже весело бігла з нашого присілка Небесі в долину. А за нею, йойкаючи і лаючись, помчали і непрохані гості.

У тім часі, коли Фіскарошка виясняла стосунки з потерпілим батьком і моїм шкільним начальником, я сидів на самвершку старезної груші. Мало сказати «сидів» — руками й ногами прикипів, ні — розчинився в дереві і не дихав. Я настільки замаскувався і став органічною частиною груші, що навіть надчутливі ворони не помічали мене: підлітаючи до гнізд, вони щедро кропили мою голову своїм послідом. І ось коли почув, що Маня не продала мене за істинне діяння, а просто пожалілася за дрібне збиткування, я почав потихеньку дихати, відходити і тепліти. Отже, я і не «вредитель женщин», і не «лапав за секретні женські місця», і навіть не «цюлювався». Ох і фрічка ж ота Маня. Нє, не така вже, виходить, вона і шкодлива, та Манька.

І тут зненацька мені у грудях щось усміхнулося до тої шаленої Мані, затепліло і стало невимовно хороше. Я раптом відчув у собі якесь дивне щастя. Ні, це було навіть не щастя, а відчуття, ніби у грудях, під самим серцем, негадано звило собі гніздечко маленьке