Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

а отже, на різних форумах (засіданнях ЦК УСДРП і УПСР, державних нарадах, Трудовому конгресі) мовчки погоджувався з чужими концепціями, а на практиці чинив спротив виробленій, погодженій лінії і запроваджував режим отаманщини (отамани). Останній у найголовнішому означав формування такої державницької моделі, у якій військове начало є домінуючим над політичною, адміністративною, судовою владою, політичними й громадськими організаціями тощо. Саме це й стало одним з вирішальних чинників внутрішньої нестабільності УНР, всієї системи її влади – зверху донизу.

Судячи з усього, головний отаман того просто не розумів, оскільки явно не здатен був на масштабне державницьке мислення. Однак він міцно тримався за владу, вважаючи, що основна передумова її збереження у власних руках полягає у контролі над армією. Відтак він безперестанно (з весни 1917 р.) виключно у військових справах, вперто прагне довести всім, а понад усе – М. Грушевському, В. Винниченку, В. Голубовичу, Є. Петрушевичу, колишнім царським генералам російської армії та австрійським генералам УГА, що розуміється на військовому керівництві. Однак, по суті, він виявився найбільш причетним до провалу процесу українізації армії в 1917 p., нездатним перетворити повстанське військо на регулярні збройні сили УНР наприкінці 1918 – на початку 1919 р. Керована головним отаманом Дієва армія самотужки не мала гучних перемог, не здійснила якихось солідних воєнних операцій.

Аналізуючи перебіг воєнних подій 1919 p., неважно дійти досить невтішних висновків: під керівництвом С. Петлюри армія УНР могла зазнати повного краху значно раніше, ніж це настало насправді. Та на виручку приходили здебільшого не якості військового керівництва, навіть не ратні здібності вояків Дієвої армії, а в одному випадку – непередбачувані, незрозумілі, навіть дивні паузи, які допускали на фронтах то «червоні», то «білі», то несподівана підмога УГА, яку вибили з теренів ЗУНР, чи стихійні повстання в тилу у ворогів. А частіше за все «подарунками долі» ставали суперечки й протиборство у середовищі тих же ворогів, коли їм було просто не до петлюрівців. Отож – стратегії взагалі не існувало, а порятунок зумовлювався чинниками, непідвладними С. Петлюрі, тими, яких він врахувати не міг, та часто про них навіть не знав. Про яку воєнну науку, воєнне мистецтво взагалі за таких обставин можна вести мову?!

Початок 1919 р. ознаменувався наступом частин Червоної армії на Україну. Це були не лише російські війська, а й частини, сформовані з таращанців, чернігівчан, звенигородців, а командуючим спеціально створеним Українським фронтом був уродженець Чернігова В. Антонов-Овсієнко. Ряд колишніх лідерів УНР, як М. Грушевський, В. Чехівський, В. Винниченко, вважали, що більшовицька Москва припинить агресію проти України, якщо прийняти «совєтську платформу». Проти цього різко виступив С. Петлюра. Як згадував П. Феденко, на державній нараді уряду з представниками партій і війська в Києві 16 січня 1919 p. C. Петлюра, прослухавши кілька промов про перехід на радянську платформу, як цього вимагали маси, зірвався з місця й з гнівом закричав: «Хто схоче починати цю авантюру, того я сам застрелю».

А попереду С. Петлюру чекали нові й нові поразки, хоча і поодинокі перемоги.

Що таке поразки і перемоги в громадянській війні? Це – загибель тисяч, сотень тисяч не лише суперників, ворогів, а й прибічників, соратників, друзів. І багато, дуже багато – цілі ріки і моря крові. Причому нерідко і немало випадкової, безневинної. І значить – невідворотні прокльони, жадоба помсти тим, хто відігравав керівну роль у громадянській війні. Мабуть, нікому і ніколи з таких особистостей ще не вдавалося уникнути незавидної долі навіть після припинення військових дій. З плином часу вчорашні герої неодноразово перетворювались у громадській свідомості (можливо, і не всього, але, як правило, досить значного відсотка населення) на злочинців і – навпаки. І якими б переконливими не були заклики до загального замирення, генна пам'ять, емоційна реакція завжди призводить до того чи іншого розумового і чуттєвого збудження кожну людину, що намагається розібратися у перебігові подій громадянських воєн і віднайти (так вже, мабуть, влаштована людина) винуватців. Чи усвідомлював це головний отаман? Можна допустити, що не міг не усвідомлювати або, можливо, інстинктивно здогадуватись, розмірковуючи над тим, що щоденно коїлося на батьківщині, з батьківщиною, з народом. Але над усе верх брала вірність ідеї, прагнення будь-що досягти вищої мети – свободи, незалежності України.

Військам Директорії довелося воювати і з більшовиками, і з Денікіним, і з Махном, і з поляками. Найнебезпечнішою силою були більшовики, яких підтримали Махно, отаман Григор'єв та інші селянські ватажки.

На початку 1919 р. вони здобули ряд перемог в районі Харкова, Катеринослава, Полтави, Чернігова і розпочали наступ на Київ. Директорія змушена була евакуюватися спочатку до Вінниці, а потім до Кам'янця-Подільського. Тут С. Петлюра 11 лютого, після відставки В. Винниченка став фактичним керівником Директорії, у всякому разі – найвпливовішим її членом (формальне обрання головою Директорії сталося 9 травня 1919 p.), дедалі зосереджуючи владу у своїх руках, а відтак і беручи особливу відповідальність за долю УНР, Української революції.

І тут, слід сказати, далеко не все можна занести до активу Симона Васильовича. Блокувавши, по суті зірвавши завершення переговорів у Москві (місія С. Мазуренка), головний отаман через однодумців-посланців вів переговори з військовим командуванням антантських інтервентів у Одесі й Бірзулі. Явно переоцінюючи свої можливості, важливим моментом у стосунках з Антантою, передусім – Францією, С Петлюра вважав своє масонство, яке, на його особисту думку, повинно було відкрити йому двері у всі дипломатичні представництва держав Антанти і США і вивести з політичної кризи невизнану Українську Республіку. Заходу обіцялося, що Україна Петлюри буде проводити активну антибільшовицьку політику і встановить союзницькі відносини з Польщею – і це буде фундаментом стабільності у Східній Європі.

В історіографії зустрічаються навіть твердження, згідно з якими С. Петлюра вважав, що Україна може подати приклад першої «масонської республіки». Реалізації цієї мети підпорядковувалася Велика Ложа України (7 місцевих лож, 83 гуртки, 800 «братів»), великим майстром якої з весни 1919 р. став С. Петлюра. Однак керівні кола міжнародного масонства у Франції підтримали не петлюрівську організацію «вільних каменярів», а конкурентів – тих, хто групувався навколо С. Моркотуна.

Якщо це насправді так, а відтворене досить правдоподібне, у поєднанні з іншими відомими фактами, є підстави говорити хай не про абсолютні, але хоч якісь аргументи у питанні, яке ставить чимало дослідників і на яке вони не знаходять відповідей: чому у найвирішальніший момент – 1919 р. – країни Антанти відмовилися підтримати українську державність (природно – у петлюрівському варіанті). В усякому разі це міркування доповнює тезу про те, що Антанта робила ставку на сили, які боролись за відновлення