Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

(хоча їхня зустріч була такою короткою і здавалася такою далекою, що спогад про неї вже почав тьмяніти) і кинувся допомагати.

Але стрілець нетерпляче відсторонив його рукою.

— Місце тільки для одного.

Коли пута були ослаблені й Дама почала судорожно хапати ротом повітря (не забуваючи при цьому виштовхувати з себе уривки сердитого сміху), він повернувся і критично поглянув на Едді. — По-моєму, нам час робити привал на ночівлю.

— Трохи далі, — мало не благальним тоном промовив він. — Я можу ще трохи пройти.

— Еге! Це кобель моцний! Він і сам натрахається, і тебе обслужить сьогодні вночі по першому розряду, відсмокче тобі з того малого недогарка.

Вона досі відмовлялася їсти, і риси обличчя поступово загострювалися. В запалих очницях виблискували очі.

Роланд не звернув на неї ніякої уваги, тільки пильно подивився на Едді. І врешті-решт кивнув.

— Гаразд, далі то далі. Але недалеко.

На двадцятій хвилині шляху Едді сам сказав «баста». Відчуття було таке, що його руки перетворилися на желе.

Вони сиділи в затінку скель, слухали крики чайок, спостерігали за припливом, чекали, коли сяде сонце, повиповзають омаромонстри і почнуть свій гнітючий перехресний допит.

Тихо, щоб його не почула Детта, Роланд повідомив Едді, що в них закінчилися бойові набої. Едді ледь помітно стиснув губи, та й по всьому. Роланд залишився задоволений.

— Тому тобі доведеться самотужки вибити мізки одній з потвор, — підсумував він. — Мені не вистачить сил, аби впоратися з брилою, яка для цього потрібна… і влучити у ціль.

Тепер настала черга Едді пильно роздивитися стрільця.

І побачене йому аж ніяк не сподобалося.

Стрілець відмахнувся від його уважного погляду.

— Байдуже, — сказав він. — Забудь, Едді. Що вже є, то є.

— Ка, — відповів Едді.

Стрілець кивнув і слабо посміхнувся.

— Ка.

— Кака, — в тон йому сказав Едді. Вони перезирнулися і розсміялися. Скреготливі звуки, що зірвалися з вуст стрільця, якось спантеличили і, можливо, навіть трохи налякали його. Довго він не сміявся. Замовкнувши, він знову поринув у свої роздуми й сум.

— Що, регочете, бо таки побавилися усмак? — гукнула до них Детта своїм хрипким, зірваним голосом. — А коли почнеться перепихалово? Я хочу це побачити! Хочу бачити, як ви трахаєтесь!

15

Едді вбив потвору.

Детта, як і раніше, відмовилася їсти. З'ївши півшматка у неї на очах, другу половину Едді запропонував їй.

— Нізащо! — сказала вона, гнівно виблискуючи очима. — Пішов ти! Отрута в тому, другому шматку. В тому, який ти хочеш спихнути мені.

Не кажучи ні слова, Едді поклав залишок м'яса собі до рота, прожував і проковтнув.

— Ні фіга не значить, — понуро сказала Детта. — Дай мені спокій, біломазий.

Але від Едді не так легко було відкараскатися.

Він приніс їй інший шматок.

— Сама розірви його навпіл. Мені віддай будь-який шматок, я його з'їм, а потім ти з'їси решту.

— Е ні, я на ваші білогадські трюки не поведуся, містере. Я сказала відвали, значить, відвали.

16

Тієї ночі вона не верещала… але наступного ранку нікуди не поділася.

17

Того дня вони пройшли лише дві милі, хоча Детта й не робила спроб перевернути візок. Едді здалося, що вона стає надто слаба для спроб саботажу. А можливо, вона просто зрозуміла, що в цьому немає потреби. Три фатальних чинники поступово й невблаганно зливалися в один: втома Едді, місцевість, котра після багатьох днів однакового ландшафту нарешті почала змінюватися, і стан Роланда, що весь час погіршувався.

Піщаних ям поменшало, але це була слабка втіха. Земля ставала все грубішою, більше схожою на поганий неродючий грунт, а не на пісок (де-не-де з-під неї витикалися жмутки зілля, яким наче було соромно за те, що вони тут ростуть), і з цього дивного поєднання грунту й піску виступало так багато великих валунів, що Едді доводилося маневрувати між ними так само, як раніше він намагався об'їхати візком Дами піщані ями. Він передбачав, що невдовзі узбережжя закінчиться. Пагорби, бурі й безрадісні, ставали все ближчими і ближчими. Едді вже міг роздивитися ущелини, що звивалися між ними, нагадуючи засічки, зроблені тупою сокирою незграбного велетня. Тієї ночі, перед сном, він почув, як високо в горах, в одній із тих улоговин пронизливо кричить якась тварина, судячи зі звуку — дуже велика кішка.

Раніше берег здавався нескінченним, але Едді починав розуміти, що й він колись має скінчитися. Десь там попереду схили просто задушать його, і він перестане існувати. Вивітрені пагорби покрокують до моря, зайдуть у нього і там спочатку перетворяться на мис чи півострів, а потім — на ряд архіпелагів.

Едді переймався через це, але Роландів стан турбував його значно більше.

Тепер уже здавалося, що стрілець не згоряє від лихоманки, а тане, втрачає вагу, стає прозорим.

Знову з'явилися червоні лінії. Вони безжально тягнулися внутрішнім боком його правої руки в напрямку ліктя.

Останні два дні Едді тільки те й робив, що вдивлявся вперед, мружився в далечінь, мріючи побачити двері, двері, чарівні двері. Останні два дні він чекав, мріючи, щоби з'явилася Одетта.

Але не побачив ні того, ні другого.

Того вечора перед сном його-пронизали дві жахливі думки, наче якийсь жарт із подвійним закінченням:

А що, як дверей більше не буде?

А що, як Одетта Голмс уже мертва?

18

— Прокинься і співай, мудак! — Пронизливий Деттин вереск вирвав його зі стану забуття. — По-моєму, солоденький, ми з тобою лишилися вдвох. Схоже, твій приятель склеїв ласти. Тепер він перепихується в пеклі з дияволом.

Глянувши на вкутану фігуру Роланда, на якусь жахливу мить Едді вирішив, що те стерво каже правду. Але потім стрілець ворухнувся, хрипко застогнав і, силкуючись, сів.

— Подивіться, хто тут у нас! — Детта так багато кричала, що в певні моменти її голос майже повністю зникав, знижувався просто до моторошного шепоту, схожого на завивання зимового вітру під дверима. — А я думала, шеф, що ти вже труп!

Роланд поволі зводився на ноги. Едді не міг позбутися відчуття, що для цього він послуговується перекладинами невидимої драбини. Молодий чоловік відчував якусь жалість навпіл із люттю: це були знайомі емоції, якась дивна ностальгія. За якусь мить він збагнув, у чому річ. Все було так само, як тоді, коли вони з Генрі дивилися по телевізору бокс, і один боксер ранив супротивника, бив його ще й ще, а натовп шаленів, жадаючи крові, і Генрі теж кричав разом із натовпом, а Едді просто сидів і відчував цю жалість-лють, цю тупу огиду. Він сидів, подумки посилаючи судді сигнали: «Зупини це, чувак, ти що,