Читати книгу - "Світло Парижа"

винною. А потім захотіла обійняти її ще міцніше, коли зрозуміла, що вона ніколи мене не зрозуміє, якщо я все це їй скажу.

Моя мати, помітивши мою іронію, голосно змінила тему.

— Ти виконуєш насправді добру роботу у цьому благодійному фонді, Ешлі. Пишаюсь тим, що також беру в цьому участь.

— Ми теж пишаємось, що ви з нами, Симона. Ви вносите у це такий живий струмінь! — промовила Ешлі.

— Ну, краще ходімо. — Я взяла сумочку зі столу у фойє (зручний столик «Софія» за 799 доларів із зимової колекції Pottery Barn).

— Не треба бути такою брутальною, — сказала мати, коли ми вийшли і стали спускатись залізними сходами до машини. Було в дусі Ешлі купити будинок на горбі, щоб усіх обвіювало вітром, коли вони підходять до дверей.

— Вона перша почала, — відповіла я, зістрибнула з останньої сходинки й попрямувала до машини. Мати йшла за мною, відчиняючи з пульта дверцята.

— Як надовго ти тут залишишся? — спитала вона, коли обережно сіла за кермо, відводячи очі й роблячи вигляд, що поправляє дзеркальце заднього виду.

— Тільки не кажи, що стомилась від мого дотепного кепкування й гарного товариства.

— Будь серйозною, Мадлен. Ти ще не поговорила з Філіпом, наскільки я знаю. І навіть не згадала про те, що збираєшся додому.

— А може, я не хочу їхати, — похмуро відповіла я їй, витягаючи пасок безпеки, так що він врізався між великим і вказівним пальцями. — Може, скоро знову повернусь. Житиму у висотному будинку разом з тобою та Лідією Ендикотт. От буде сміху! — Я показала їй зуби в єхидній посмішці але вона дивилась на дорогу.

Загальмувавши на світлофорі, вона притиснула пальці до скронь. — Отже, ти не маєш наміру вертатись до Філіпа. Хочеш сказати саме це?

У її голосі було стільки відвертої чесності, що почуття провини в мені зросло. Вона не хотіла, щоб я розлучалась. Усі знатимуть. Усі знатимуть, що я зазнала поразки, отже, вона також її зазнала. Але я не хотіла з ним жити. Не хотіла більше так жити взагалі. Не знаю, як мені вдавалось терпіти стільки часу.

— Гадаю, так.

Вона не відповіла. Розтиснула пальці на кермі, потім знов узяла його. Я говорила, аби не мовчати, намагаючись пояснити, слова чіплялись одне за одне. — Я була такою самотньою, а ти так наполягала, і я подумала… Подумала, що це мій єдиний шанс. Знала, що це важливо для тебе, це якось не так, що я лишилась одна. Знала, що ти хотіла, аби я вийшла заміж.

— Це не було тягарем. Так, я турбувалась про тебе. Завжди про тебе турбувалась, Мадлен. Ти така… Інакша. А інаковість може бути болісною.

Я почала плакати, прагнучи стримати сльози, стиснула щелепи, швидко моргаючи. Бути інакшою! Коли б вона лише дозволила мені бути інакшою. Коли б хоч хто-небудь дозволив мені бути інакшою, це було б у багато разів менш болісним, ніж життя за неможливими стандартами, щоб бути такою, якою я ніколи не могла стати. — Я була щасливою. Гадаю, що була щасливою. Єдине, що засмучувало мене, це те, що я розчаровую тебе.

— Ти не розчаровувала мене. — Вона замовкла, стискаючи кермо в руках. Ми їхали, оскільки мати ніколи не зважала на такі дрібниці, як обмеження швидкості, десь сорок п'ять миль за годину, проскакуючи зелені вулички. Великі будинки зі своїми проблемами, схованими за парканами й грошима, спокійно дивились на нас. — Не думаю, що тобі треба зробити ще одну спробу тут, Мадлен. Не треба здаватись. Треба побачитися з Філіпом знову. Дай усьому ще один шанс.

Я стиснула щелепи. Хотіла би я, щоб вона послухала мене, почула хоч раз у житті. Ясно, що мати не могла собі уявити моє життя після того, як розлучусь із Філіпом. Жінки, котрих вона знала, як би не страждали, ніколи не розлучались зі своїми чоловіками. Адже вона провела майже весь свій час із Бетсі Лінн Чиверс, яка весь час поневірялась, чекаючи, поки помре її жахливий чоловік, і не знала іншого шляху. Але я також не уявляла для себе іншого шляху. Невже я мушу повернутися, щоб ходити на збори комітетів до будинку Ешлі Хатавей, а всі будуть обережно рухатись навколо мене, ввічливо даючи зрозуміти, що розлучення не можна було уникнути? Невже треба повернутись на роботу в Кантрі Дей, писати листи, що викликають почуття провини, до благодійних організацій, які вони одержують десятками кожного дня.

Чи я робитиму щось нове? Або порину в тільки-но відкриту мною Магнолію, у світ, поза межами мого периферійного зору, у світ музикантів і художників, байдужих до того, який у мене вигляд і чи їла я або ні десерт під час ланчу, вони не переморгуватимуться, якщо скажу, мовляв, хочу вступити до школи живопису і зовсім не хочу виходити заміж? Чи закохаюсь у когось такого, як Генрі, який хотів би радше, щоб я їла, ніж голодувала, хотів би, щоб малювала й танцювала, була часткою того, що насправді мене цікавило.

Було так, наче я виконую стрибок з парашутом без страхувальної сітки.

Бо що, як, залишивши Філіпа, я опинюсь у світі моєї матері, що мене триматиме, а за ним не