Читати книгу - "Світло Парижа"

буде нічого? Що, як ніхто в мене не закохається і я проведу все своє життя сама? Що, як ніхто не захоче не те що купити мої картини, ба навіть на них дивитись? Що, як малювання не заповнить порожнечу в мені? Що, як без Генрі й Шарон ніхто не захоче познайомитись зі мною, і я знов опинюся самотньою, якою досі була? Що, як я ризикну й опинюсь там, де анітрохи не краще за місце, у якому жила раніше?

Мати часто говорила, що знайомий диявол кращий за незнайомого. Те, що я збиралась робити, було цілковитою невідомістю. Це був соціальний еквівалент того, як би заплющила очі й ступила з обриву. Однак тепер, коли я знала, як це — бути оточеною життям, сміхом, гарними людьми, доброю їжею, живописом, людьми, з якими мені цікаво, як можу повернутись до того, що було колись, до тієї, ким я була раніше?

Пізніше того вечора ми з Генрі були на задньому дворі будинку моєї матері, сиділи на траві між городом і трояндовим садом, у єдиному місці, врятованому від стрімкої атаки материного садівництва. Трава піді мною була соковита й м'яка, троянди розливали свій багатий аромат довкола нас, вони були свідоцтвом золотих материних рук. Паростки перетворяться на буйний цвіт по кількох тижнях, і жовті нарциси й тюльпани стояли у гарненьких букетиках у квітнику, утопаючи в пахощах гіацинтів, що росли між ними.

Над нами було небо, яскраве від навколишнього світла, а над усім цим — нескінченне світло зір. Я була на задньому дворі, лежала в прохолодній траві, коли Генрі прийшов до мене, шльопаючи по м'якому бруду свого саду, перестрибнув через низенький паркан і сів обік мене.

У мені щось нервово здригнулось, наче ми були на першому побаченні, наче між нами щось зрушилось, а може, це були тільки мої припущення, можливо, я була просто схожою на нього в цьому.

— Можна вас запитати? — промовив він. Його коліна були підняті, він поклав на них долоні, і я зачудувалася, які великі в нього руки. Він смачно пах розмарином, милом і вином, і коли поворушився, запах прилетів до мене, я заплющила очі і глибоко вдихнула.

— Звичайно.

— Ви вдало вийшли заміж?

— Удало.

— Але ви тут уже давно. І не носите обручки. І ніколи не говорите про свого чоловіка.

Торкнувшись пальця, де зазвичай була обручка, я відчула тільки шкіру, гладку, бліду й голу. Вона була ніжною, як живіт тварини. — Це питання?

— У буквальному сенсі ні. Просто хочу знати, що сталось. Може, ви хотіли би про це поговорити. Коли я занадто настирливий…

— Ні, ні, все нормально. Це… Все так складно. Те, що я приїхала сюди, — було розривом. — Здалось, він кивнув. — Отже, це добре — мати розрив?

— Так, — відповіла я неквапом. Не могла цього пояснити. Було забагато. Не розуміла чому, покинувши Чикаго, я скинула з плечей тягар, чому мої кістки перестало ломити від збентеження, не знала, чому вночі я сплю краще й не стомлююсь удень, чому не прокидаюсь від жаху, що на груди щось давить, і чому болі в шлунку, з якими я вже звиклась, припинились, коли я приїхала сюди. Було дивним, що місце, якого я так довго уникала, місто, з його привидами, спогадами про мої розчарування і невдачі, де присутність матері нависала, як загроза, — тепер було місцем, де я відчула полегшення. Дивно, що з появою Генрі в цьому місці з'явилось багато чого кращого, ніж я могла передбачити.

— А ви були колись одружені?

Генрі повільно кивнув. — Був. Багато років тому. Це не тривало довго.

— Що сталось?

— Ми були молоді. Надто молоді. Молоді й дурні. Не знаю, чи розумів хтось із нас достеменно, у що ми вскочили.

— Кохали одне одного?

— Звичайно. — Він обернувся і ніяково глянув на мене. — У всякому разі, гадаю, що я кохав. Ні, неправда. Я кохав. Те, що я не розумів, що роблю, не означає, що не кохав. Знаєте, кохання буває різним. І наше кохання було таким, яке може бути лише між молодими людьми, що не знали досі нічого кращого.

Я ніколи не мала такого кохання. До Філіпа нікого не кохала, справді. У мене були великі, шалені закоханості, але не було досить довгих стосунків, щоб назвати їх коханням. Я завжди пояснювала це своїми недоліками, вважала, що ніхто не може мене покохати. Але що, як це було зовсім не так? Що, як сама відштовхувала всіх? Знала, що кохання неодмінно спричинить заміжжя, може, підсвідомо не хотіла заміж. Бабуся теж була такою, чи не так? Вона заприсяглася, що поїде до Парижа, писатиме, житиме іншим життям, ніж те, у якому народилась. І я хотіла бути такою. І ми обидві закінчили тим, що наші бажання і мрії не здійснились. Може, я уникала кохання, бо знала, що буде після.

Генрі продовжував розповідати: — Ми одружились і майже відразу зрозуміли, що це було не те, чого хотіли. Вона хотіла мандрувати, а я — працювати. Хотів швидко зробити собі ім'я, а вона хотіла досліджувати.