Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

і несхожого на той, звідки припливе й висяде на суходіл інший великий мистець. Принаймні в останніх своїх творах Вентейль, бачиться, наближається до цього краю. Атмосфера тут уже не та, що в сонаті, питальники-фрази стають наполегливіші, бентежніші, відповіді — загадковіші, чисте вранішнє й вечорове повітря впливає навіть на струни інструментів. Морель грав чудово, спів його скрипки здавався мені якимось надто гострим, вона майже лементувала. Така гострота мала свій чар, у ній вчувалося, мов у декотрих голосах, якась висока мораль і розумова перевага. Але вона могла й разити. Коли візія Всесвіту міняється, очищається, коли вона стає суголосніша спогадові про духовну вітчизну, то в музики це, природно, знаходить свій вираз у підвищенні температури співзвуччя, як у маляра — колориту. Зрештою, тонка публіка тут не помиляється — згодом останні Вентейлеві твори визнано за найглибші, хоча жодній програмі, жодній темі не притаманний інтелектуальний первень, конечний для такого судження. Можна було тільки здогадуватися, що йдеться про транспозицію глибини в царину звуків.

Композитори не згадують про цю втрачену вітчизну, але кожен із них завжди несвідомо «бринить» із нею в унісон; він не тямиться з радощів, коли його спів суголосний вітчизні, хоча іноді зраджує її задля слави. Але, ганяючись за славою, він, власне, від неї тікає, і, навпаки, ловить її, коли нею гордує, коли — без огляду на обрану тему — заводить ту незвичайну пісню, монотонність якої доводить, що склад душі художника, її цеглинки не змінюються, бо, незалежно від предмета, він залишається вірний самому собі. Але чи тоді весь викристалізований осад душевних реактивів, який ми мусимо зберігати для себе і якого не передасть у розмові навіть приятель приятелеві, метр учневі або коханець коханці, оте «невисловлене», що вносить якісну різницю в те, що кожен відчув особисто і що мусить покинути на порозі фраз, якими він спілкується з іншими, обмежуючись чисто зовнішніми і нецікавими точками дотику, спільними для всіх, — чи не виявляється воно в мистецтві, у мистецтві якогось Вентейля, Ельстіра, у веселкових барвах виражаючи таємницю тих світів, які ми звемо індивідуумами і яких без мистецтва нам зроду не пізнати? Крила, інша дихальна система, які дозволили б нам перескочити безміри, нам би не придалися, бо коли б ми полетіли на Марс чи Венеру, маючи ті самі органи чуття, то всьому, що ми могли б там побачити, вони надали б вигляду речей, бачених на Землі. Відбути справжню мандрівку, омитися в купелі Молодости — це не означає перелетіти до невідомого царства природи, це означає розжитися на інші очі, бачити Всесвіт очима якоїсь іншої людини, очима сотні інших людей, побачити сто світів, які вони бачать і одним з яких кожен із них є; і все це нам приступне завдяки Ельстірові, завдяки Вентейлеві; з такими, як вони, ми справді летимо від зірки до зірки.

Анданте завершувалося фразою, ніжною й ревною, аж краялося серце. Перед подальшою частиною настала перерва; виконавці повідкладали інструменти, а слухачі ділилися враженнями. Якийсь дук, показуючи, який великий він знавець, заявив: «Добре зіграти цей твір зчорта важко». Особи ласкавіші хвилину балакали зі мною. Але що означали для мене їхні слова, котрі, як усяке випадкове людське слово, залишали мене байдужісіньким, проти небесної музичної фрази, з якою я оце щойно гомонів? Я скидався на грішного янгола, який спускається з блаженного Раю на нечестиву Землю. І, подібно до певних створінь, останніх свідків якихось віджилих форм природи, я думав: чи не була б музика єдиним засобом порозуміння душ, якби не винайшли мови, словотворення, мислення? Музика — це ніби якась нереалізована можливість; людськість пішла іншим шляхом — шляхом писемної та усної мови. Але це повернення до чогось непідвладного аналізові було таке заласне, що після виходу з недавнього раю контакт із людьми більш-менш інтелігентними здавався мені кричущим убозтвом. Коли лунала музика, я міг згадувати людей, поєднувати їх із нею чи, радше, я поєднував із музикою образ лише однієї людини — Альбертини. І фраза, якою закінчувалося анданте, здавалася мені такою божественною, що я сказав собі: як це прикро, що Альбергина її не знає, а якби й знала, то не зрозуміла б, і яка це честь для неї — бути злитою з чимось великим, що нас об’єднує, і від чого їй передається якийсь ніби патетичний тон. Але як тільки музика замовкла, присутні в салоні виглядали зовсім ніякими. Подано холодощі. Пан де Шарлюс час від часу зачіпав якогось лакея: «Як ся маєте? Мого листа одержали? Прийдете?» У цих запитаннях угадувалася невимушеність великого пана, певного, що лестками він підходить під того чи під того, що він стоїть ближче до люду за буржуа, але воднораз угадувалися й хитрощі злочинця, який вірить, що те, з чим він на людях не криється, стає в їхніх очах невинним. І він додавав на мотив Ґермантів у виконанні пані де Вільпарізіс: «Це славний хлопчина, в нього добрий характер, він часто мені прислуговує». Але ці фінти оберталися проти барона, бо його церемонії й антимонії з виїзними лакеями, листи до них дивом дивували всіх. Та й самі лакеї виглядали більше заклопотаними, ніж гордими, з огляду на своїх товаришів.

Тим часом септет, що встиг заграти знову, добігав кінця. Кількома наворотами лунала якась фраза з сонати, але за кожним разом змінена, в іншому ритмі, з іншим супроводом, і та і воднораз не та, як щоразу, коли щось відроджується у житті, — одна з тих фраз, які, хоча нам годі зрозуміти, що їх ріднить із минувшиною якогось компоністи, прописуючи їх у ній, як у єдиній і неминучій оселі, живуть лише в його творчості і постійно в ній зринають, бо вони його феї, дріади, хатні божества. Зразу я вирізнив у септеті дві чи три такі, що нагадували мені сонату. Та незабаром я помітив ще одну фразу з сонати, таку далеку, що ледве її розпізнав, скупану в фіялковому тумані, який у Вентейля здіймався надто часто на спаді творчости і навіть коли він упроваджував якийсь танок, — той немовби груз у фіолеті; вагаючись, вона наближалася, потім тікала ніби з переполоху, верталася, спліталася з іншими, приблудними — як дізнався я згодом — з інших творів і прикликала ще й інші; а ті й собі бралися спокушати й манити, і собі починали водити божественне коло, щоправда, невидиме для більшості, слухачів які, вдивляючись у туманну заслону і, нічого крізь неї не бачучи,