Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

в моєї подруги, напевно, усе якось владналося: вона, як і всі інші колишні однокласниці, вийшла заміж і перестала бути залежною від матері-алкоголічки. Та якось, уже після захисту кандидатської дисертації, пізно ввечері я добиралася останнім приміським поїздом від батьків до Обласного Центру, де жила й працювала доцентом в університеті, — й раптом у приміщенні платного вокзального туалету впізнала у прибиральниці з відром і шваброю в руках не кого іншого, як старосту нашого класу — Вірку-Шкірку! Господи, вона ж училася в Інституті нафти і газу!

— Ти що тут робиш? — запитала з надією почути яку завгодно відповідь — лишень не те, що почула:

— Працюю касиром і водночас прибиральницею в туалеті. Зарплата значно вища від тієї, що дає диплом інженера. А гроші, як відомо, не пахнуть! Та й ніхто контролювати не збирається, скільки людей насправді приходило сюди потреби справляти. Стабільний навар до зарплати завжди гарантований!

— Тобі ж іще в школі пророчили посаду прокурора!

— Еге! А Вовочці, на нинішні мірки, — президента! А твій Аннищук вилетів зі столичного інституту міжнародних відносин, як не стало діда.

— Ти ж не кидала свого інституту!

— Я життя своє кинула великій любові під асфальтний каток!

І Віра, з неабиякою насолодою пахкаючи цигаркою, розповідає, як відбила нареченого у власної сестри. Сашко відслужив в Афганістані — й із нічного літака прийшов відразу до них, а не до рідних батьків, що жили в передмісті. Прийшов до молодшої від Вірки на шість років сестри Лесі, якій обіцяв одружитися і яка так вірно його чекала, що поки її наречений бився з душманами, ні на танці, ні в кіно не те щоб із кимось з хлопців, а й навіть із подругами не ходила. Ясна річ, заради жаданого гостя накрили стіл, усією родиною випили за щасливе повернення, а ближче до півночі постелили хлопцеві в окремій кімнаті. От Вірка і прийшла до нього, коли всі поснули. Цілувалися-обнімалися мовчки. Він думав: молодець Леся — мовчить, як риба, щоб батьки не почули. Аж коли прокинувся, побачив у ліжку не свою кохану, а її старшу сестру.

— Як ти могла? — не приховую свого подиву.

— Уяви, змогла з ду-у-уже великими труднощами!

— І Сашко з тобою одружився?

— Мусив! А що: Лесьці — усе, а мені нічого? А може, краще хай мені — все, а Леська обійдеться?!

— Щаслива? — запитую з превеликим сумнівом і гіркотою в голосі.

— Щаслива! — мало не кричить мені у вухо Вірка, тільки такою вона чомусь зовсім не виглядає. — Гуляє, худобина проклята! Мстить мені. Та ще ж — на п’ять років від мене молодший! Жінки швидше від чоловіків старіють. Але нікуди не дінеться — у нас троє спільних дітей. Могло вже бути й четверо, але я спам’яталася: досить! Та ти не дивися на мене, як на маленьке пиво у великому бокалі! Ти що — безгрішна? Ха-ха! Бреши-бреши, завтра зважиш! Наші — ну, ті, з котрими разом у школі вчилися, — ще й не таке понавитворяли! Мені до них і не дорівнятися! Данута, як убралася в пір’я і стала заступником міського голови, заявила батькам, що не буде претендувати на їхній дім, — хай він уже дістається молодшій сестрі, котра залишилася коло старих, якщо мама й тато ще за життя виплатять їй десять тисяч доларів! Батьки ту суму їй шість років віддавали: і самі впроголодь жили, й уся сім’я молодшої доньки ледве кінці з кінцями зводила, щоб тільки сплатити Дануточці відчіпне! Кривавими сльозами плакали, благали хоч трохи зменшити суму — не поступилася ні на центик! Юрко за ті нещадні побори навіть побив Дануту на квасне яблуко, але примусити свою правовірну пом’якнути теж не зміг. «Кайдашева сім’я» в сучасному варіанті!

— Може, ти щось і про Катрусю чула?

— Ти вже свою Катрусю ніколи не побачиш!

— Чому не побачу?

— Ха-ха! Нема Катрусі!

— У Польщі? В Італії?.. Таки урвався терпець, покинула стару алкоголічку й виїхала за кордон?

— На той світ виїхала твоя Катруся! Напилися вони з мамою, як свині, та й згоріли живцем разом зі своїми хабалями! Крім їхньої, ще дві квартири вигоріли до тла, — правда, ніхто більше не загинув. Та й Катруся твоя могла врятуватися! Вона зопалу вибігла на подвір’я, а тоді, дурна, бо п’яна, вернулася й ускочила знов у полум’я — за якимись документами!

— Жах!

— Це ще не жах! Ігор-Боксер у рекетири пішов, кажуть, — Вірка-Шкірка довірливо стишила голос, — а принагідно ще й кілером підробляє. Тобі часом не треба когось на той світ відправити?

— Здуріла?!

— Бачу, якось із нового магазину (ще й товари туди не завезли) при його власникові наш Боксер знімає двері. Питаю Ігорка, навіщо, — й чую самовпевнене: «Нам на Тайванє і кєрасін прігадіцца!».

— А Лілька Блоха?

— О, та взагалі вчудила! У банку заступником директора працювала після інституту, гроші гребла лопатою — а таки поперлася в Землю Обітовану! Це, здається… чекай, згадаю! — так-так, у вісімдесят третьому році було: вся їхня родина почала документи на виїзд оформляти. Але що значить — раса. Обміняли трикімнатну квартиру на двокімнатну, двокімнатну — на однокімнатну, а останню — на комірчину навіть без вікон у якійсь зачуханій комуналці.

— Навіщо?! Нічого не розумію!

— Ти що, у вісімдесяті роки на Марсі жила? Не пам’ятаєш, що в СРСР квартиру не можна було ні купити, ні продати, хіба тільки обміняти? Тож і міняли, щоб усіх своїх одноплемінників, котрі тут залишалися, забезпечити кращим житлом, ніж ті мали! Ха-ха! Державі Гольденблохи здали тільки темну комірчину.

— Навіщо їм було виїжджати? Жили, як при комунізмі!

— Ліліана дуже боялася, що їх скоро почнуть різати!

— Який абсурд!

— Чесне слово, так боялася, що таки кокнуть, — аж трусилася! А коли вже в поїзд її родичі почали сідати: всі в таких перстенях, кожна каблучка з перепелине яйце, у таких норкових шубах! — упала на коліна й давай цілувати землю! Комедія! Так лиш емігранти в новелах