Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Мала вона роботу, та її вигнали, бо поліція послала туди запит, а мати також її з дому витурила. Каже: «І все тільки тому, що я хотіла трохи розважитись. А що мені ввечері у Бернау робити?»

Еміль слухає, підперши, як завжди, голову руками, та й каже: «Тут вона цілком права. Я також знаю Бернау. Ввечері там мертва тиша».

Єва: «От я й вирішила трохи поопікуватися дівчинкою. На Штеттинський вокзал я їй заборонила ходити». Герберт розкурив імпортну сигару: «Якщо ти справжній чоловік, Франце, то міг би кого завгодно з тої дівчини зробити. Я її бачив. Дівчисько — клас!» Еміль докидає: «Трохи замолода, але справді класна. Дівка не промах».

І вони перехилили ще по одній.

Наступного дня, десь ополудні, та дівчина вже стукає у двері, Франц із першого погляду був зачарований. Єва її ще й «підсолодила», до того ж він сам хотів би зробити Єві приємність. Але дівчина справді просто чудова, клас, вищий ґатунок, такої в його списку ще не було. Маленька, в легкій білій сукенці, виглядає школяркою, рухається скрадливо, м'яко, нараз вона опинилася біля нього. Минуло всього півгодини, а Франц уже не може уявити, як він тут жив без цієї маленької кралечки. Власне, її звати Емілія Парсунке, але вона хоче, щоб її кликали Сонею, Єва так завжди її називає, бо в неї вилиці, як у росіянки. «А Єву також насправді звуть Емілією, як і мене. Вона сама мені сказала». Сидить у Франца на колінах, а він гойдає її, не може надивитися на це таке витончене, пружне диво-дівчисько й зачудовується, що за щастя привалило йому в дім. Отак воно у житті буває — то вгору, то вниз. Того чоловіка, який Єву так охрестив, сам він добре знає, адже це він і був, він з нею гуляв ще до Іди, шкода, що він тоді з Євою не залишився. Та що вже тепер казати, зате тепер ось яку має.

Але Сонею звалася вона в нього лише один день, Франц благає її, нехай нове ім'я придумає, не терпить він іноземних імен, вона ж не іноземка, а з Бернау. Було в нього чимало дівчат, їй це і так зрозуміло, але ще жодної, яка б звалася Марією. Оте б ім'я йому сподобалося: Марі, Міца. Так він і назвав її ласкаво — «моя Міцекен».

Минуло не так і багато часу — десь, напевне, був початок червня, — аж раптом сталась у Франца з нею одна пригода. Ні, вона не завагітніла й не захворіла. То було щось геть інше, Франц узяв те близько до серця, хоча нічого страшного, власне, й не трапилося. Тоді якраз Штреземан[157] збирався до Парижа, а може й ні, а у Ваймарі в приміщенні телеграфу завалилася стеля, а ще якийсь безробітний хлоп поїхав слідом за своєю нареченою, а вона поїхала з іншим до Гарца, то він застрелив їх обох і наостанок пустив собі кулю в лоба. Але такі речі стаються за будь-якої погоди, а ще оте велике вимирання риби у річці Біла Ельстер. Коли почитаєш таке — здивуєшся, а як сам побачиш — ніби нічого такого особливого; скрізь таке трапляється.

Франц частенько бував у ломбарді на Альте-Шенгаузерштрасе: побалакає там у буфеті, де його вже знають, з ким треба, прогляне в газетах оголошення «куплю/продам», а в обід зустрічається з Міцою. Аж ось одного разу він звернув увагу, що Міца прибігла до Ашинґера, де вони обідають на Алексі, захекана. Каже, що проспала, але Франц відчуває: щось із нею не так. Та ось він уже все забув, вона така ласкава до нього, просто аж не віриться, і в помешканні у них так чисто, зі смаком облаштовано, скрізь квіточки, серветочки, стрічечки, як у дівочій кімнаті. Завжди добре провітрено, ще й лавандою пахне, тож Франц тішиться, коли вони ввечері повернулися разом додому. Та й у ліжку вона така ніжна, як пір'їнка, така спокійна й лагідна, щаслива, як їхнього першого дня. Але часом вона якось так серйозно дивиться, і Франц ніяк не збагне, в чому там річ: напевне, про щось думає, коли ось так сидить біля вікна, і про що ж це вона може думати? А коли спитає її, вона завжди сміється й каже, що ні про що не думає. Хіба можна цілісінький день про щось думати? І Франц із цим погоджується.

А зовні на дверях у них висить поштова скринька з прізвищем Франца, зазначеним у фальшивих документах: Рекер, він завжди підписується так у газетних оголошеннях і в листах. Аж якось розказує йому Міца таке: вона чітко чула, як уранці поштар щось кинув до їхньої скриньки, а коли вона вийшла подивитися, то в скриньці нічого не було. Франц дивується й думає, що б то могло означати. Тут Міца й каже, що, напевне, хтось того листа зі скриньки витяг; оті сусіди навпроти постійно у вічко дивляться, от вони й побачили, що поштар щось укинув, а тоді дістали те зі скриньки. Франц аж почервонів від люті та й думає собі: може, це хтось мене вистежує, й увечері він вирішив зайти до тих сусідів. Постукав, а на порозі жінка, каже, що зараз гукне свого чоловіка. Чоловік уже старшого віку, а жінка ще молода, старому десь під шістдесят, а їй близько тридцяти. Питає Франц того сусіда, чи не залишали в них часом листа для нього, помилково. Чоловік поглянув на дружину: «Залишали тут сьогодні листа? Я щойно додому прийшов». — «Ні, мені ніхто нічого не залишав». — «А о котрій годині це було, Міцо?» — «Десь близько одинадцятої, поштар завжди о цій порі приходить». А жінка й каже: «Так, він близько одинадцятої приходить. Але ж пані завжди сама бере в нього пошту, коли щось надходить, і він завжди дзвонить». — «Звідки ви все так добре знаєте? Я тільки один раз зустріла його на сходах, він тоді дав мені листа, і я його також у скриньку кинула». — «Цього вже я не знаю, кидали ви його у скриньку чи ні. От що він листа вам давав, це я бачила. Але до чого тут ми?» — «Отже, для мене листа тут не залишали? Моє прізвище Рекер, тобто листа не було?» — «Та бог з вами, ми ж не будемо чужих листів брати. Поштової скриньки ми не маємо, самі бачите, та й поштар до нас нечасто заходить». Франц з похмурим обличчям розвернувся й пішов до