Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Сила ашарів зав'язана на вміння тією чи іншою мірою керувати різними енергіями. Але окремим обраним Абсолют дає здатність черпати енергію ще й із цього самого підпростору, примножуючи власний резерв до просто титанічної потужності.

І мені ось теж таке щастя наче випало. Тільки от нічим я керувати не можу. Навіть склянку взяти не виходить.

Мені вже страшенно хочеться повернутися в тепло звичайної і звичної реальності. Тіло пробирає крижаний озноб, що пробрався, здається, до самої душі. Зуби вибивають чечітку. Але мій сьогоднішній вчитель поки що вважає урок не пройденим. І цілком обґрунтовано. Поставлене завдання я не виконала. Хоча зробила все, як А-атон наказав. І сконцентрувалася, і спробувала відкинути зайві думки та почуття, зосередившись на чіткому розумінні свого завдання. Хоч це і було складно… після його попереднього уроку із вказівкою мого справжнього місця у їхньому житті.

− Са-оір сказав, що знайшов тебе в кріслі. Як ти на нього сіла? − Замислено спостерігаючи за моїми потугами, цікавиться А-атон.

– Просто сіла, – морщуся. Я навіть не думала вчора, що в кріслі можу провалитися замість того, щоб у нього сісти.

– Це було не «просто». Згадай, що ти думала, на чому була сконцентрована? – вимогливо каже він.

Я бачу, що мій се-аран незадоволений результатом нашого заняття. Але на моє полегшення, здається, не сердиться і не вважає, що я прикладаю недостатньо зусиль. Навпаки намагається зрозуміти, чому в мене не виходить.

– Я… не могла ні про що думати чітко, – повертаюся до нього. – Мені було дуже страшно та самотньо. Думки скакали, як божевільні. Хотілося хоч десь відчути себе у теплі та безпеці. А в іншому…

– Стій. Докладніше, – обриває він мене на півслові.

– Що саме… мій пане? – здивовано скидаю брови.

− Почуття. До крісла. Опиши їх, – примружується А-атон.

Сміється з мене, чи що? Але ні, не схоже. Навпаки подався ближче, і дивиться так нетерпляче, ніби нарешті вихопив суть проблеми й поспішає переконатися у своїй правоті.

Гаразд, спробую відповісти.

− Саме те крісло... мені дуже подобається. У ньому затишно та зручно сидіти. А ще тепло. Наша спальня найтепліше місце у палаці й мені там добре і спокійно. Це… як мій особистий куточок.

– І ти, налякана та дезорієнтована, шукала місце, де… звикла відчувати емоційний комфорт. Потребувала його, – підсумовує мої слова А-атон.

− Так, саме так і було, − киваю, поки не розуміючи, до чого він хилить.

− Ти дуже сильно відрізняєшся від нас, Ліно, − раптом задоволено хмикає мій се-аран. – Навіть у тому, як саме можеш підкорити даровані тобі здібності. Не розумом та самоконтролем, а емоціями та почуттями. Я міг би й раніше здогадатися. Спробуй інакше. Відчуй потребу взяти цю склянку. Уяви, які емоції ти зазнаєш, коли в тебе вийде. Уяви, ніби в тебе це вже вийшло і приміряй на себе відчуття. Нумо, вперед. Уже час закінчувати, якщо не хочемо неприємних наслідків для твоєї енергетики.

Ох. Отже, відчути?

Повернувшись назад до склянки, я прискіпливо дивлюся на неї. І як мені відчути все це до безликого предмета?

Глибоко вдихнувши холодне і якесь неживе повітря, намагаюся уявити все те, про що говорив А-атон. Потребу. Сама склянка мені взагалі-то не надто потрібна. А от можливість її взяти ще як. Буквально необхідна. Це буде перший мій усвідомлений і цілеспрямований вплив на частину такого неприємного середовища. Перший крок в освоєнні дарованих мені здібностей, завдяки яким я зможу захиститись у разі небезпеки. І цим я заслужу схвалення та похвалу А-атона. Що теж для мене важливо… чомусь.

Достатньо лише торкнуться, взяти, відчути прохолоду скла в руці.

Мої пальці раптово стуляються на гладкій холодній поверхні, змусивши судомно зітхнути від несподіванки.

− Вийшло, − видихаю я захоплено. − У мене вийшло.

Стиснувши в долоні склянку, обертаюся до свого се-аран, мало не стрибаючи від радості.

– Так. Ти розумничка. Іди сюди, Ліно, – посміхається куточком губ А-атон.

З деяким небажанням повертаю склянку на стіл і підходжу до свого се-аран.

− Опуститися на коліна, мій пане? − Не інакше як на емоціях, виривається в мене крапелька сарказму.

Прикусивши губу, тепер дивлюся на чоловіка з побоюванням.

– Так. На мої, – застережливо звужує очі Повелитель і простягає мені руку.

Ох. Ну це набагато приємніше.

Варто моїм пальцям торкнутися його долоні, як А-атон відразу захоплює мою і тягне на себе, змусивши буквально впасти в його обійми.

А далі мої губи опиняються у полоні жорсткого рота. Навколо стуляються жадібні владні чоловічі руки. І думки розлітаються, як кеглі, під напором задоволення, що полум’ям спалахує в мені. Багатогранного та всеосяжного.

Мені зносить дах. Невідворотно і блискавично. Від цього порочного гарячого поцілунку. Від пекучого тепла великого могутнього тіла, що пробирає мене до змерзлої душі. Від почуття задоволення собою та вдячності, що розібрався та допоміг розібратися мені…

Низько застогнавши, я обіймаю свого господаря у відповідь, влаштовуючись у його обіймах зручніше. І цілуючи… цілуючи… цілуючи його у відповідь. Не звертаючи більше уваги на те, в якій реальності та в якому всесвіті знаходжуся. Головне, що у правильних руках.

− Ми не відпустимо тебе, Ліно. Ніколи. Ти ж це розумієш? – тихо гарчить він у мої губи, стискаючи так міцно, що не поворухнутися. Заглядає в обличчя: – Ти наша. Цілком і повністю. Пов'язана із нами. Частина нас. І так буде завжди. Змирись з цим. Прийми. І тобі ж буде простіше.

Це звучить так… майже сакрально, що серце в грудях чомусь стискається, схвильовано тріпнувшись.

− Я розумію, мій пане, — шепочу, відчуваючи на очах непрохані й незрозумілі навіть для мене сльози. − Я приймаю.

– Тоді чому плачеш? – примружується суворо.

− Сама не знаю... емоцій просто занадто багато, − знизую плечима, намагаючись впоратися з собою. – Не поганих… просто багато… і сильно, от і виплескуються сльозами. Так буває.