Читати книгу - "Жарт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Геть звідси! Облиште мене!»
Позаду за мною показався юнак, і Гелена заволала: «Індро, йди відціля, забирайся геть!». Вона трохи підвелася, простягнувши руку до дверей, але я став поміж нею і дверми, тож вона, заточившись, знову впала на ту діру в ослоні.
Наступної миті вона знову підвелася й з відчайдушною силою кинулася на мене (справді-таки відчайдушною, адже після неймовірного виснаження в неї лишилися мізерні крихти тієї сили). Повиснувши на лацканах мого піджака, вона пхнула мене назад; ми опинилися на порозі вбиральні. «Тварюко мерзенна, тварюко, тварюко!» — лементувала вона (якщо можна назвати лементом те несамовите зусилля, що ним вона намагалася надати гучності своєму охлялому голосові) і чимдуж трясла мене; потім раптом випустила мене і чкурнула бур’янами у двір. Вочевидь, хотіла утекти, та їй не пощастило: із вбиральні вона вискочила в такому сум’ятті, що не встигла поправити одяг, тож її трусики (ті, що бачив я учора, латексні, до них чіплялися і застібки панчіх) уже зсунулися до колін, заважаючи бігти (спідниця, щоправда, вже опустилася, але панчохи теліпалися аж на литках, і видно було їхні світлі береги й застібки); вона ступила кілька дрібних крочків чи радше коротких стрибків (на ногах мала черевички з високими підборами) і, здолавши насилу кілька метрів, гепнула додолу (в осяяну сонцем траву, під кроною дерева, біля квітучого соняха); я вхопив її за руку, щоб допомогти підвестися; вона рвучко висмикнула її, і коли я знову нахилився над нею, почала бити руками довкола себе, кілька разів ударивши і мене; я міцно вхопив її, підняв і стиснув в обіймах, як у гамівній сорочці. «Мерзенна тварюко, тварюко, тварюко!» — насилу хрипіла вона, лупцюючи мене по спині вільною рукою; коли я сказав (так лагідно, як тільки міг): «Гелено, заспокойтеся», — вона плюнула мені в обличчя.
Тримаючи її ото так, я сказав: «Не випущу вас, доки не скажете мені, що ви проковтнули».
«Забирайтеся геть, забирайтеся геть, геть звідси!» — несамовито повторювала вона, коли ж раптом замовкла, перестала видиратися і сказала: «Відпустіть мене», — голосом, що настільки змінився (кволим і втомленим), аж я розімкнув обійми і глянув на неї; перелякано дивився на її обличчя, перехняблене від нестерпного зусилля, щелепи були зціплені, очі вирячені, а тіло її помалу згиналося й заточувалося уперед.
«Що з вами?» — запитав я, і вона, не кажучи ні слова, обернулася й подалася до вбиральні; ніколи не забуду, як вона ішла — повільно, маленькими неоднаковими кроками спутаних ніг; пройшла вона ледве метрів чотири, але зупинялася кілька разів, і щоразу видно було (з корчів її тіла), як відчайдушно бореться вона зі своїми оскаженілими тельбухами; нарешті вона допленталася до туалету, взялася за край дверей (які стояли навстіж) і зачинила їх за собою.
Я стояв на тому місці, де випустив її; тепер, коли з убиральні пролунали тяжкі зітхання і болісні стогони, я відступив подалі. Тільки тепер помітив, що коло мене стоїть той хлопчина. «Залишайтеся тут, — звелів я. — Треба погукати лікаря».
Я увійшов до контори; ще з порога помітив телефон на столі. Але довідника ніде не було видно; посмикав за шухляду в столі, що був посеред кімнати, але вона була замкнена на ключ, так само і сусідні; стіл напроти теж був замкнений. Я пройшов до сусідньої кімнати; тут у столі була тільки одна шухляда, відчинена, але там я знайшов лише кілька світлин і ножа для різання паперу. Я вже не знав, що вдіяти; мене раптом охопила втома (Гелена була жива і, звісно ж, у безпеці); якусь мить я стояв непорушно і безтямно дивився на вішалку (оту худу металеву вішалку, що звела руки, наче вояк, що здається в полон); потім, не знаючи, що ще вдіяти, відчинив шафу; на стосі тек я впізнав блакитно-зелену палітурку щорічника; поніс його до телефона і знайшов номер лікарні. Набравши, почав чекати, аж хтось відгукнеться на тому кінці дроту, коли ж це до кімнати, наче вихор, влетів хлопчина.
«Не телефонуйте нікому! Це марно!» — вигукнув він.
Я нічого не втямив.
Він видер у мене слухавку і поклав її на телефон. «Кажу вам, не варто…»
Я попросив, щоб він пояснив, про що річ.
«Це не отруєння!» — сказав він, підходячи до вішалки; понишпорив у кишені й дістав пляшечку; відкрив і перевернув догори дном: вона була порожня.
«Оце все вона проковтнула?» — запитав я.
Він мовчки кивнув.
«Звідки ви це знаєте?»
«Вона мені сказала».
«Це ваше?»
Він кивнув. Я взяв пляшечку; на ній було написано «Альгена».
«І ви вважаєте, ніби ці анальгетики у такій кількості нешкідливі?» — вибухнув я.
«Це не анальгетики», — сказав він.
«А що ж тут було таке?» — закричав я.
«Проносні пігулки», — відказав він.
Я почав кричати, щоб він не морочив мені голови, я повинен знати, що там було, його дурня мене не цікавить. Аж звелів йому негайно відповідати.
Почувши, що я кричу, він і собі зарепетував. «Кажу вам, це проносне! Невже я всім повинен пояснювати, що в мене ледачий кишківник?» І тоді я збагнув: те, що спершу видавалося мені дурнуватим дотепом, було правдою.
Я дивився на нього, на його маленьке спаленіле обличчя, задертий ніс (малий і все ж таки чималенький, щоб помістити на собі силу-силенну ластовиння), і все ставало мені зрозуміле: напис на ліках був задля того, щоб приховати його кумедні проблеми з тельбухами, так само як блакитні джинси і шкірянка приховували комічність його незрілої особистості; він соромився себе і вважав хибою свою непозбутню юність; цієї миті я любив його; його сором’язливість (ота юнацька шляхетність) урятувала Гелені життя, а мені сон на всі прийдешні роки. З безтямною вдячністю дививсь я на його капловуху голову. Атож, він порятував Гелені життя, але ціною страшенного приниження; я знав це, знав і те, що це було даремне приниження, позбавлене будь-якого сенсу і справедливості, — ще одна непоправність у цілому ланцюгу безнадійності; я почувався винним, і мене охоплювало наполегливе (хоч і невиразне) бажання бігти до неї, звільнити її від того стидовища, впасти перед нею на коліна, взяти на себе всю провину і всю відповідальність за цю безглуздо жорстоку історію.
«Чого це ви на мене так дивитеся, га?» — почервонівши, мов буряк, запитав хлопчина. Я нічого не сказав і, поминувши його, подався до дверей, що провадили у двір.
«Що ви там забули?» Юнак ухопив мене за плече піджака і спробував потягнути до себе; на мить наші погляди зустрілися;
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт», після закриття браузера.