Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

та насправді рухалися тільки його обезумілі зо страху очі.

— И-и-и-и-и! — харчав Субота.

Жах скипав у нього в грудях білим виром, нуртував, ошпарював, розляпувався по шкірі гарячими краплями.

Черниця випростала руку й раптом рвучко зісмикнула ковдру. І вмить вона виплигнула на Суботу верхи, її долоня метушливо зіслизнула по його животу, намацуючи гумку на трусах. У неї були крижані пальці.

Цієї миті Субота, що й надалі докладав нелюдських зусиль, намагаючись подолати параліч, який скував його тіло, почув над самісіньким вухом, і водночас наче здалеку, голос своєї дружини.

— Віталік! — кричала вона. — Віталік, проснися, ти мене лякаєш! Віталік!

«Сон! — промайнуло в голові у Суботи, і це була найсолодша думка, яку тільки можна собі уявити. — Просто сон!»

Але чорна черниця із сірою млою замість обличчя вже була тут, просто на ньому, і крижаними пальцями стягувала з нього труси, а сном видавався хіба що голос дружини — такий далекий і кволий, наче лунає лише в його голові.

— Віталік! Віталічок! — її інтонації зараз були сповнені страху і безпорадності. — Віталічок, проснися!

Аж раптом Суботу накрило дивне дике збудження. Він відчув, як черниця нетерпляче засовалася, обмацуючи холодною рукою його промежину.

— Вона не встигне тебе розбудити, — схилившись над ним, зашепотіла черниця, й Суботу обдало сильним нудотно-кислим запахом гнилих фруктів.

Цієї миті він і сам не знав, чого хоче дужче — чи щоб дружина висмикнула його з моторошного сну, чи щоб зараз сталося те, що має статися. Затьмарена хіттю Суботина уява переймалася одним — щоб там у черниці не було так само холодно, як і на кінчиках її крижаних пальців.

— Віталік! Віталік! — голос дружини лунав зовсім поряд, так наче вона поклала собі на коліна його голову.

Ця одночасна близькість двох жінок збуджувала Суботу чимраз дужче. Запах сандала і куркуми обволікав і паморочив. І він нарешті розслабився й перестав марно опиратися.

Вона виявилася холодною. Майже крижаною. Але яка ж солодка! Насолода була сильна, мов біль. Вона прохромила Суботу наскрізь, розплавленим металом розтеклася хребтом, вогнем заполонила легені, жовтим фосфором спалахнула в животі…

І він прокинувся.

Досі конвульсивно здригався, мокрий од поту, почувався водночас приниженим і обдарованим, Субота сів на ліжку і почав безтямно вертіти очима. Кімната була залита електричним світлом. Тхнуло його особистим перегаром і ледь-ледь — учорашніми відбивними.

Не мовивши своїй переляканій дружині й слова, він подався у ванну.

Від тієї ночі Субота втратив спокій. Черниця снилася йому весь час. І щоразу, знаючи навіть, що саме має статися, він переживав непереборний тваринний жах від безпорадності й такої реальної, такої відчутної присутності темного образу. Субота вже не опирався й не кричав, він лише роздував ніздрі й дихав, як схарапуджений кінь. І чекав, коли вона станцює на ньому свій зітканий із ніжних пахощів куркуми і нестерпного смороду гнилих фруктів невситимий танець. Він прокидався в тиші темної квартири й потайці прокрадався у ванну, щоб помитися й запрати труси. А тоді лягав у мокрих, щоб вони сохли на ньому, і щоб він уникнув запитань щодо пікантних плям, які з’являються щоночі. І жалкував лише про одне — що не бачив уві сні її обличчя.

Удень нічні страждання нагадували радше химерний сон, і він намагався про них не згадувати. Але зараз із усіх «справ», що він міг би їх «розкрити», Субота здатен був думати хіба що про ті, в яких фігурував секс. Добре, що в течці такого добра було повнісінько. Подружні зради, домагання на робочому місці, секс за гроші — чужі інтимні моменти його захоплювали. Це було як проникнення зі зламом, як підглядування, як зір-рентген, коли можна було бачити голими найманірніших цнотливиць!

Отож Субота завдяки вигаданим розслідуванням знову і знову зустрічався з дівчатами, у секрети яких його втаємничувала картонна тека. Кожній із них він зрештою пропонував переспати, а позаяк пристрасть, зафіксована на знімках, неминуче виявлялася забороненою або ницою, то його жертви готові були уникнути розголосу в будь-який спосіб.

Звісно, декотрі пропонували просто гроші. І Субота теж не відмовлявся.

Спливали місяці. Безлика черниця снилася так регулярно, що це жахало — вона приходила до дільничного немов відплата за сексуальні походеньки. Але ці сни більше не розбурхували, як уперше, ні. Вони лякали! Уранці Субота прокидався з нудотним враженням, що його зґвалтували. Щоразу він зарікався шантажувати когось іще. Чи принаймні обіцяв собі брати грошима. Та варто було хоч на мить відкрити картонну теку, він неодмінно наштовхувався поглядом на чиєсь фото, й воно намертво застрягало в його голові. Субота силкувався позбутися цих думок, лякав себе спогадами про нічну черницю, вмовляв не доторкатися більше до течки — та його вистачало щонайбільше на кілька днів. А тоді знову: його шантаж, її напрочуд легке «так», їхня коротка заборонена пристрасть — майже завжди покваплива, механічна — і відплата. Ніч, коли він боїться заснути, а заснувши, неминуче розплачується власним приниженням. А тоді потайці пере труси і засинає в мокрих, зціплюючи зуби від образи і злості.

Субота закопав її. Знайшов у гаражі металеву скриню, запхнув у неї теку і закопав за будівлею поліції. Це зарадило. Життя, можна сказати, почало налагоджуватися. Свої справи він давно вже міг вести і без теки. Усе працювало, як годинник.

Він би ніколи в житті її не відкопав. Навіть коли хтось забив кастетом одного хлопця простісінько в його власному ліжку, Субота не відкопував папку, хоча був майже впевнений, що знайде там щось корисне. Навіть коли таке вбивство сталося ще раз, і мер в’юном звивався навколо слідчої групи, яка приїхала з області, Субота однак не відкопав. Відчував, що там має бути дещо таке, щоб узяти за яйця самого Тупогуба, але не відкопав. Дуже вже його лякала черниця.

А потім стали зникати люди.

Перша зникла Люда Карпенко. Щоправда, тоді нікому й на гадку не спадало, що вона перша. Завжди усміхнена жінка, головна юристка заводу, мало не права рука Тупогуба. Аж ось — ніхто й до розуму не добере, що ж воно сталося. Зникла, і край. Ходили чутки, що це якось пов’язане з заводом і з її роботою. Аж тут котрась із її подруг узяла й бовкнула про колективного листа на телебачення. Мовляв, нехай розбираються.

Павло Борисович зайшов до Суботи наприкінці робочого дня й несподівано подарував пляшку якогось недешевого віскі. Той одразу второпав, що розмова буде поважна, помив два каламутні келихи і нарізав лимон. Тупогуб довго вихваляв Суботу за порядок у містечку, за тямовитість і вміння тримати все під контролем. Тоді перейшов на улюблену тему — як усе розквітне, коли запустять завод. А потім почав нарікати на долю простих бізнесменів, казати про труднощі приватизації і про те, як модно зараз, не розібравшись, усе на світі називати словом «рейдерство». І що журналістам, які сюди поз’їжджаються, начхати буде і на Людмилу, і на завод, а вже тим більше, на долю селища, яке так чекає свого ренесансу. Що точно цікавитиме журналістів, то це смажені викривальні фактики проти мера.

— Ти ж розумієш, що на майбутньому селища можна буде поставити хрест? — скрадливо запитав мер.

Дільничний розумів. Тим більше, що план мера був нескладний і навіть не такий уже