Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

перемовляючись і хитаючи головами.

Коли Віл саме закінчував мене бинтувати, у розбите вікно проникнув стукіт копит, що чвалували бруківкою. Він тимчасово перекрив несамовитий тупіт чобіт із великими цвяхами.

Менш як хвилину по тому я почув у коридорі голос Емброуза.

— На Бога, що тут відбувається? Геть звідси! Геть!

Емброуз увійшов досередини, лаючись і відпихаючи людей. Побачивши, що я сиджу на його ліжку, він різко зупинився й поцікавився:

— Що ти робиш у моїх кімнатах?

— Що? — запитав я, а тоді роззирнувся. — Це твої кім­нати?! — зберігати досить засмучений тон було непросто, бо голос у мене загрубів від диму. — Я щойно обпікся, рятуючи твої речі?

Емброуз примружився, а тоді підійшов до обвуглених решток бюро. Знову кинув погляд на мене, а відтак вирячив очі: до нього раптом дійшло. Мені закортіло всміхнутися.

— Паняй звідси, брудний злодійкуватий ру, — плюнув отрутою він. — Присягаюсь: якщо щось зникло, я нацькую на тебе констебля. Доведу тебе до залізного закону й шибениці.

Я вдихнув, щоб відповісти, а тоді несамовито закашлявся. Довелося обмежитися лютим поглядом на нього.

— Гарна робота, Емброузе, — саркастично промовив Вілем. — Ти спіймав його. Він украв твій вогонь.

Один із витріщак докинув:

— Ага, хай поверне!

— Геть! — заволав Емброуз, червоний на виду й розлючений. — І забери із собою цього зачуханого шима, бо ви обидва дістанете від мене по заслузі.

Я подивився, як витріщаки глипають на Емброуза, вражені його поведінкою.

Уважно й гордо поглянув на нього, щосили відіграючи цю сцену.

— На здоров’я, — промовив я з відчуттям ображеної гід­ності та пройшов повз Емброуза, грубо зіштовхнувши його з дороги.

Поки я йшов геть, одягнений у жилет товстун із червоними плямами на шкірі невпевнено зайшов крізь розбиті двері до кімнат Емброуза. Я впізнав у чоловікові власника «Золо­того поні».

— Що тут у біса відбувається? — поцікавився він.

— Свічки — штука небезпечна, — відповів я. Озирнувся через плече й перехопив Емброузів погляд. — Чесно кажучи, хлопче, — звернувся я до нього, — я не знаю, що ти там собі думав. У члена Аркануму наче ж мало б бути більше розуму.

***

Ми з Вілом, Молою й Деві, сидячи довкола залишків ватри, почули, як між деревами тріщать чиїсь кроки. Фела досі була вбрана елегантно, та волосся в неї вже не було заколоте. Сім обережно крокував поряд із нею, розгублено притримуючи перед нею гілля, щоб не заважало, доки вони вдвох просувалися крізь підлісок.

— І де це ви були? — запитала Деві.

— Мені довелося піти з Імрі пішки, — пояснила Фела. — Сім зустрів мене на півдорозі. Не хвилюйся, мамо, він був ідеально шляхетним.

— Сподіваюся, для тебе все минуло не надто кепсько, — ­сказав я.

— Вечеря була приблизно така, як і можна було очікувати, — визнала Фела. — Зате друга частина виправдала все.

— Друга частина? — перепитала Мола.

— Дорогою назад Сім повів мене подивитися на руйнацію в «Поні». Я зупинилася поговорити з Емброузом. Ще ніколи так не веселилася, — Фела по-хуліганськи всміхнулася. — Я була ідеально сердита.

— Так, — докинув Сіммон. — Це було блискучо.

Фела повернулася до Сіма і вперла руки в боки.

— Будь ласкавий, відчепися від мене!

Сім скривився, утрирувано набурмосившись, і несамовито замахав руками.

— Слухай сюди, дурна ти бабо! — заговорив він, незле імітуючи вінтський акцент Емброуза. — У мене кімнати горіли!

Фела відвернулася і здійняла руки вгору.

— Не бреши мені! Ти втік до якоїсь курви. Мене ще ніколи так не принижували! Бачити тебе більше не хочу!

Ми зааплодували. Фела й Сім узялися попід руки й укло­нилися.

— Заради цілковитої точності, — невимушено сказала Фела, — зауважу, що Емброуз сказав не «дурна бабо».

Вона не відпустила Сімової руки.

Сіммон явно трохи зніяковів.

— Ну, так… Є такі слова, якими дам не називають навіть ­задля сміху.

Він неохоче відпустив Фелу й сів на стовбур упалого дерева. Вона сіла поряд із ним.

Прихилилася до нього і прошепотіла щось. Сім засміявся, хитаючи головою.

— Ти ж можеш? — запитала Фела, поклавши долоню йому на руку. — Квоут без лютні. А хтось має нас розважити.

— Гаразд. Гаразд, — відповів Сіммон, явно трохи знія­ковівши. Заплющив на мить очі, а тоді заговорив звучним ­голосом:

Ось наша Фела, погляд вогненний,

До цілі прямує, карбуючи крок.

Посеред згарища стрів її Емброуз:

Очі згорьовані, лик спохмурнів.

Серце ж хоробре у Фелиних гру…

Сіммон різко спинився, так і не вимовивши слова «груди», й став червоний, як буряк. Деві, що сиділа по той бік вогню, добряче реготнула.

Вілем, як справді добрий товариш, устряв із запитанням, аби відвернути увагу.

— Чому ти постійно робиш паузу? — спитав він. — Наче відсапатися не можеш.

— Я теж про це питала, — всміхнулася Фела.

— Таке використовується в старовінтській поезії, — пояснив Сім. — Це пауза посеред рядка, що називається «цезура».

— Сіме, ти небезпечно добре знайомий із поезією, — зауважив я. — Ще трохи — і я втрачу повагу до тебе.

— Тихо, — сказала Фела. — На мою думку, це прекрасно. Ти просто заздриш його вмінню робити так експромтом.

— Поезія — це пісня без музики, — зарозуміло промовив я. — Пісня без музики — наче тіло без душі.

Вілем підняв руку, перш ніж Сіммон устиг відповісти.

— Поки ми не загрузли в розмовах на філософські теми, я мушу де в чому зізнатися, — похмуро сказав Вілем. — У коридорі біля кімнат Емброуза я загубив вірша. Акростих про його сильні ніжні почуття до майстра Гемма.

Ми всі засміялися, хоча Сіммонові це, вочевидячки, здалося особливо кумедним. Він іще довго не міг відсапатися.

— Це неможливо було спланувати краще, — сказав він. — Я купив кілька предметів жіночого одягу й розкидав їх серед того, що було на вулиці. Червоний атлас. Трохи мережива. Корсет на китовому вусі.

Знову сміх. А тоді всі перевели погляди на мене.

— А що зробив ти? — поцікавилася Деві.

— Лише те, що збирався, — похмуро відповів я. — Лише те, що було необхідно для знищення ляльки, щоб мені можна було спокійно спати вночі.

— Ти перекинув його нічну вазу, — сказав Вілем.

— Це правда, — зізнався я. — А ще знайшов оце, — продемонстрував папірець.

— Якщо це один із його віршів, — сказала Деві, — рекомендую хутко його спалити й помити руки.

Я розгорнув папірець і зачитав його вголос:

— Облікова мітка 4535: Перстень. Біле золото. Блакитний димовик. Ремонт оправи та полірування, — я обережно склав його й запхав у кишеню, а тоді додав: — Це, як на мене, краще за вірш.

Сім випрямився.

— Це квитанція з ломбарду на перстень твоєї коханої?

— Це, якщо я не помиляюся, квитанція на повернення з ювелірної майстерні. Але так, вона на її перстень, — відповів я. — І, до речі, вона мені не кохана.

— Нічого не розумію, — сказала Деві.

— Із цього все й почалося, — втрутився Вілем. — Квоут намагався повернути одну річ для дівчини, до якої небайдужий.

— Хтось має мене втаємничити, — мовила Деві. — Схоже, я вступила в дію посеред історії.

Я відкинувся назад на брилу, спокійно дозволяючи своїм друзям розповісти цю історію.

Папірець не лежав