Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

у середу. Тоді ми чекали аж чотири дні. Завдячуючи тій війні, ми стали фаталістами, тож бомбардування були для нас те ж саме, що гроза. Тож ми, малі діти, просто продовжували пустувати й гратися й у вечір середи, й у вівторок, і в четвер, і п’ятничного вечора. Але чи насправді ми почувалися спокійно? Хіба на нас не лягала печать тривоги, ошелешеності, слабкого смутку, що стискає серце кожному живому створінню, котре проходить полями бою, усіяними тілами?

Лише тепер я усвідомив, як любив свого батька. Я бачу перед собою його обличчя, позначене бідуванням і злигоднями, — він гарував, як віл, силкуючись назбирати на автівку, яка пізніше принесла йому смерть. Можливо, він не хотів залежати від діда, що жив, тішачись, що не треба турбуватися за гроші, світився геройством через свою політично-страждальну минувшину і відомщення Мерло.

Тато сидить поруч і читає про несправжні пригоди Д’Артаньяна, що у книжці мав штанці, як у зуава, на штиб гольфістів. Лягаючи у ліжко, чую запах материних грудей, тих, що ще недавно поїли мене материнським молоком. Вона відкладає «Філотею» і тихо-тихо наспівує мені гімн Богоматері, а для мене він — що хроматичне сходження з ваґнерівської опери «Трістан і Ізольда».

Але чому я зараз згадав геть усе? Що зі мною? Я споглядаю огорнені туманом краєвиди, у котрих шугають надзвичайно жваві образи рідного дому. Але разом з тим я бачу урочисту тишу. Зовні я нічого не відчуваю — усе це до крихти в мені. Я силкуюся поворухнути пальцем, долонею, ногами, але почуваюся так, ніби я зовсім безтілесний. Ніби плаваю на поверхні безвісті, ширяю до проваль, що знову закликають безодню.

Але чим мене напоїли? Хто напоїв? Що я робив востаннє, коли був при тямі? Зазвичай, прокинувшись, людина пам’ятає, що робила перед сном, навіть якщо йдеться про те, як вона закрила книжку й поклала її біля ліжка. Хоча випадає й так, що ви просинаєтеся в якомусь готельному номері чи навіть у власному домі після тривалої відсутності й шукаєте вимикач на стіні ліворуч, хоча він завжди був праворуч. Чи злазите з ліжка не на той бік, бо все ще гадаєте, що ви десь-інде. Пригадую, що робив перед сном, немов це було вчора: тато читає мені «Чотирьох мушкетерів», проте напевно знаю, що трапилося це щонайменше півстоліття тому. Але насилу можу пригадати, де був, перш ніж прокинутися тут.

Але хіба не сидів я у Соларі, тримаючи тремтливими руками Шекспірове ін-фоліо? А що трапилось потім? Хіба що Амалія підсипала мені в суп ЛСД і я опинився тут, планеруючи у тумані, що кишить образами, котрі вилазять із кожної найменшої шпарини мого минулого.

От телепень! Усе ж так просто... У Соларі у мене стався ще один інфаркт, ще одне нещастя, мене завважили мертвим і поховали. І ось я прокинувся у могилі. Класично — мене закопали живцем. Стривайте, тоді я мав би крутитися, рухати кінцівками, гамселити у стінки цинкової труни. Мені б не ставало чим дихати, я би впав у паніку. Але ж ні, я анітрохи не почуваюся трупом, навпаки — я урочисто спокійний. Лише проживаю свої спогади, що заволоділи мною, відчуваючи від цього насолоду. У могилі так не прокидаються.

Або я справді помер і тепер на тому світі. І ця одноманітно-спокійна місцина — тепер мій вічний сховок, де я знову й знову переживатиму події свого життя. І мені ж гірше, якщо те життя було огидним (тоді я у пеклі), бо як було воно блаженне — значить, я в раю. На бога! Припустимо, ви народилися глухо-сліпо-німим горбанем і навіть ваші близькі падали від вас голічерева, як мухи, геть усі: батьки, дружина, п’ятирічний син. Тоді б той світ став для вас лишень безкінечним повторенням (звісно, щораз іншим, але поза тим усе одно безкінечним), повторенням страждань вашого нікчемного життя. Хіба пекло — це не les autres[214], а шлейф смерті, що ми лишаємо, живучи? Та навіть найлютіше божество не могло б вигадати нам тихішої долі. Хіба що Ґраньйоло мав рацію. А це ще хто? Здається, я його знаю, та наразі мої спогади юрбляться, штовхаючись один з одним, і треба навести в них лад, розкласти в рядок, інакше я знову загублюся в тумані й терможенський блазень з полум’ям з рота повернеться.

А може, я ще не помер? Інакше я б не відчував земних пристрастей, любові до батьків, хвилювання через бомбардування. Адже померти — значить навіки вийти з круговерті життя, позбутися стукотіння серця. І хай яким пекельним виявилося б пекло, я все одно спромігся б із відстані зірок побачити те, ким був за життя. У пеклі не луплять шкуру в киплячій смолі. Пекло — це коли ти споглядаєш на лихо, яке накоїв за життя, напевно знаючи, що ти ніколи від нього не звільнишся, воно з тобою навічно. Одначе ти — чистий дух. Але я не просто пам’ятаю, я переживаю знову всі свої жахіття, кохання і радощі. Я не відчуваю тіла, але його пам’ятаю і страждаю, ніби й досі маю його. Як трапляється з тими, хто втратив кінцівку, але потім ще довго відчуває фантомний біль.

Отже, почнімо все з початку. У мене знову інфаркт, і цього разу набагато серйозніший. Я занадто збудився: спочатку від думок про Ділу, а потім — про шекспірівський скарб. Мабуть, мій тиск стрибнув запаморочливих висот і я впав у кому.

По той бік усі, кому я любий: Паола, доньки, навіть Ґратароло, що з розпачу висмикує собі волосся (бо відпустив мене, хоч мав тримати у лікарні під жорстким наглядом щонайменше півроку), гадають, що я у глибокій комі. Їхні суперпристрої показують, що я не маю ознак життя, і вони розпачливо питають себе, повернути коліщатко й вимкнути апарат живлення чи чекати. Може, навіть роками. Паола тримає мою руку в своїй долоні. Карла з Ніколеттою поставили музику, адже десь прочитали, що будь-який звук, голос чи стимул можуть раптово повернути мене до тями. І так триватиме рік у рік, поки я лежатиму на припоні, прикутий дротами. Будь-хто хоч із краплею гідності скаже: «Ну ж бо, вимкніть машинерію». Щоб ті бідолашні нарешті почувалися вільно. Сповнені розпачу, але вільні. Мене не бентежить думка про те, що вони мають вимкнути апарат, але я не в змозі сказати їм про це.

Втім, як відомо, у глибокій комі мозок не виказує ознак життя, хоча я думаю,