Читати книгу - "Жахослов"

юнак, Воткінз – це ж він знайшов і тіло Енні, правильно? Так у нього здоров’я не лишиться. – Келлі відкинулася в кріслі, зручно вмостившись поміж його вигинів і пухких подушок, наче позбавлена титулу аристократка на троні.

Кіт затулила обличчя долонями і розридалася. Вона прийшла занадто пізно, щоб урятувати Елізабет Страйд і, не зумівши впіймати цього недолюдка, дала йому можливість піти та прирізати Кеті Еддоуз. Мері Джейн не втішала її – власні сльози вона виплакала вже дуже давно, – а лише чекала, доки Кіт опанує себе. Потім сказала:

– Я чула, що він пише до газет, узявши собі псевдонім. Джек. Джек-різник, Кривавий Джек. Газети надрукували його листа.

– Якщо тільки це його лист, – хмикнула Кіт, витираючи очі рукавом. – Навіщо йому писати, привертати увагу до себе? Ти казала, він робить це не для того.

Келлі знизала плечима.

– Може, це й не він, не той, кого ми шукаємо. Може, це хтось із божевільні грає у свої ігри.

– Або журналіст, який намагається продати якомога більше газет.

– Боже, який підозріливий розум у тебе, маленька міс, – Келлі виколупувала бруд з-під нігтів. – Чула ще що-небудь від свого інспектора?

Кіт похитала головою.

– Насправді, вчора ми не дуже мали час на балачки, – вона зробила глибокий вдих. – Ми розмовляли із сером Вільямом Ґаллом про його похресника після того, як Енні знайшли вбитою. Але згодом його похресника виловили в Темзі з повними кишенями каміння.

– Ах, сер Вільям, наша давня любов, – зітхнула Келлі. Кіт скинула голову.

– Ти знаєш його?

– О, колись він регулярно навідувався до Вайтчепела, доки не захворів. Тепер іноді заходить, але може хіба що говорити. Спокійний, та й узагалі милий, дуже підтримує нас, працьовитих дівчат, – пхикнула Мері Джейн. Деякий час Кіт сиділа мовчки.

– Отже, Ліз і Кеті обидві були…

– Відьмами? Так, – Келлі зітхнула. – Всі жінки мають певний багаж відьомської сили, Кіт Касвелл, але в деяких він просто не має достатньої ваги. Як у тебе.

Кіт кивнула.

– Я не маю нічого. Ні третього ока, ні шостого чуття. Місіс К. подобається відвідувати спіритичні сеанси, та, боюся, вона ходить туди лише заради портвейну та бісквітів. Іноді мені здається, що в моєї матері бувають видіння, та, гадаю, це лише опіум.

– Вона – саме той тип, твоя мати, – безтурботно промовила Мері Джейн і одразу ж змінила предмет розмови, перш ніж Кіт встигла спитати, що вона має на увазі. – Що ти збираєшся робити тепер, констеблю Касвелле? Ти казала, що допоможеш.

Кіт не відповіла. Мері Келлі не зводила з неї очей. Її обличчя смутніло.

– Ну?

– Що я можу зробити? Минулої ночі я дозволила двом жінкам загинути. Яка з мене користь будь-кому? Що я можу змінити? Ми нічого про нього не знаємо, у нас немає зачіпок, немає орієнтирів. – Вона знизала плечима.

Келлі встала, погордлива, як королева.

– Коли припиниш своє скиглення, приходь та знайди мене. Усі твої жалощі до самої себе нікому не допоможуть – а він знову отримає те, чого хоче, без чого не може. Тож не надто барися.

Кіт проводила її до дверей і стояла на порозі, дивлячись, як Мері Джейн простує нічною вулицею все далі й далі і нарешті зникає за рогом. Кіт чекала, обнявши себе за плечі, так, ніби та, інша жінка могла повернутися до неї, могла зглянутися. Такою безпорадною і беззахисною вона не почувалася навіть тоді, коли занедужала матір. Тоді вона знала, що має робити, і це було не лише очевидним – від цього залежало життя. Тепер же вона не може навіть змусити себе міркувати над тим, із чого починати справу вайтчепельських відьом.

Вечірній холод пробрав її, а за мить Кіт відчула: за нею стежать. Вона пильно роздивилася вулицю перед собою, обшукуючи очима порожні простори між стінами будинків, кутки, провулки, відчайдушно намагаючись побачити щось крізь темряву. Але не знайшла нікого і стала переконувати себе, що це Мері Джейн дивиться на неї здаля. Та коли вона повернулася до будинку й замкнула за собою двері, навіть замок і ланцюг уже не здавалися їй достатньо надійною охороною.

Кіт увійшла до вітальні, щоб зігрітися біля вогню. Насамперед вона зсунула фіранки, щоб відгородити себе від допитливих очей. Вона саме стояла біля вікна, простягнувши руки, коли почула тихий шурхіт у щілині для листів – наче хтось намагався діяти дуже тихо. Потім щось із легким стуком упало на килим.

Прокравшись босоніж у коридор, Кіт побачила кремового кольору конверт, що лежав на підлозі – грубий і явно дорогий. Конверт було запечатано червоним сургучем, але на ньому не стояло жодного штемпеля, ніякого натяку на те, хто міг його надіслати. Вона на мить подумала, чи, бува, не Келлі повернулася, аби передати його, – а тоді згадала, що навіть не знає, чи вміє Мері Джейн читати й писати.

Повозившись із замком і ланцюжком, вона розчахнула двері, сподіваючись побачити власника листа, але на той час надворі не було ні душі. Кіт зачекала кілька довгих секунд, вздовж і впоперек роздивляючись вулицю, намагаючись розпізнати, чи справді чиїсь очі розглядають її, чи це лише виплід її уяви. Єдиним результатом було те, що вона остаточно впевнилася: жодного шостого чуття в неї немає.

– Кетрін?

Голос Луїзи долинув з кухні, але сама вона не показувалася, і Кіт скористалась можливістю підняти листа й сховати в рукаві своєї нічної сорочки. Вона знову зачинила й замкнула двері, рухаючись стримано, адже її поранення дуже чітко давалося взнаки.

– Так, мамо?

– Якщо тобі краще, іди й повечеряй трохи. Ти, мабуть, з голоду вмираєш.

Кіт подумала, що, напевно, вже ніколи в житті не матиме апетиту. Але вирішила, що в її інтересах, аби мати думала, ніби в домі знову все гаразд.

– Так, мамо, – сказала вона з відчуттям, що лист обпікає їй шкіру. Треба було сховати його негайно. – Лише халат надягну.

VIII

Кіт подумала, що Воткінз має вигляд ще гірший за неї. На фоні темно-синьої форми його обличчя ще більше вражало своєю блідістю, а кола під очима надавали йому схожість із трупом, який, відмовляючись визнавати себе померлим, і далі вперто блукає. Вона помітила товариша-констебля дорогою на Леман-стрит і наздогнала його, коли той понуро брів по Коммершіал-стрит у бляклій подобі ранкового сонячного світла.

– Все гаразд, Воткінзе? – спитала вона, і юнак скинувся, наче норовливий кінь. Він уп’явся очима в Кіт, наче не розуміючи, хто вона. Потім начебто розслабився, і його плечі опустилися, коли він нарешті впізнав її.

– О, це ти, – пробелькотів