Читати книгу - "Пора грибної печалі"

того, великого, малювати собі хліб, сіль і смакувати з картин. Так я розумію? — запитував сердито Михайло.

— Ти, мій горіх апельсиновий, будь спок! — гаряче запевняв Стьопка. — Я тобі на дурниці розмінюватися не дозволяю. Ось так грошима тебе засиплю, — відрізав по шиї пальцем братан.

І знову в сердечному напливі поривався до гаманця, але рука чомусь непевно зупинялася на півдорозі… А чому? Михайло це зрозумів, коли Стьопка розраховувався. На цей раз в його рухах уже не було великодушного розмаху. Скромненько витяг гаманець, поставив собі між коліна і, злодійкувато роззирнувшись, відлічив офіціантці кілька пом’ятих троячок і заяложених карбованців. І навіть подивився за здачею. Але офіціантка, уже призвичаївшись до щедрого клієнта, навіть не завважила німої просьби в його очах.

Уранці Михайло почув, як Стьопка біля умивальника, соромлячись сам себе, брязкотів, перелічуючи копійки.

— Може, ти б уже додому? — несміливо запропонував Голуб братові за сніданком й відчув, як миттєво спаленів від незручності.

— Про це й думаю якраз, — ніяково завовтузився Стьопка. — Але ось… таке… того… як би сказати правильно…

— Грошей на дорогу не вистачає, — підказав Михайло…

— Так, так, цитрусовий! — зрадів Стьопка. — Навіть на білет не зосталось.

Михайло полегшено зітхнув і витяг з шухляди десятку.

— Ну, крепдешиновий, ти мене вбив своєю щедрістю. Цього тобі ніколи не забуду, — розчулився на прощання Стьопка. — Я про тебе кожну божу секундочку пам’ятатиму.

і гідно дотримав свого слова. Через півдня явився з Чедриком до Михайла на роботу. Новоспечені дружки були уже добряче напідпитку, хорохорились, куражились.

— Слухай, гранітний мій, — почав пошепки Стьопка, відкликавши Михайла з редакції. — Ти у мене єдиний тут на всьому білому світі. Вируч, я в таку неприємну історію влип, що в роті стане гірко, коли розкажу.

— Конкретно, що тобі потрібно? — спитав діловито Михайло.

— Позич жменьку грошей.

— Звідкіля у мене гроші? До зарплати ще тиждень, а ми розтратились…

— То, може б, у Світланки позичив. Ну ті, пам’ятаєш, що я їй подарував, — порадив добродушно Стьопка. — Ти їй поясни, що так і так, вуйко, мовляв, потрапив у скруту. Допоможи йому, Світланко, він повернеться додому і вишле з процентами. Даю тобі слово, так істинно й буде!

— Збожеволів чи в дитинство впав! — зірвався Михайло. — Кому пояснювати, дворічній дитині. Господи, та віддам я тобі ті гроші, — схопився за голову Голуб. — Віддам до копієчки, тільки закликаю іменем матері: їдь додому, аби в біду справді не втрапив.

— Ну що? — спитав, мугикаючи у вуса, Чедрик, коли Михайло помчав на квартиру.

— Пішов, — сказав із великим жалем Стьопка. — Крепдешиновий, він у мене — дорогий до мізинця…

— Не печалься, друже, — порадив з повчальною ноткою Чедрик. — Ти його там дуже ласкаєш фруктовими йменнями, але, б’юся об заклад, зовсім не знаєш, який той фрукт на смак. Я продемонструю нині один експеримент, і ти прозрієш, як сліпий Лазар.

Вони заявилися опівночі. Перед тим ніяк не могла заспокоїтись простуджена дитина і Голуб із дружиною довго вгамовували дочку, доки врешті не забулася у тривожному сні. А далі вже не міг заснути і Михайло. Вкрай попсувавши вдень нерви із Стьопкою, довго не знаходив собі місця, крутився, накликаючи всілякими методами сон, і тільки-но задрімав, як дверима струсонув грюкіт. Голуб притьмом зіскочив з ліжка і підбіг до дверей — із кімнати вони виходили прямо на двір.

— Хто там? — спитав якомога тихіше.

— Ві-і-і-дчи-и-ни! — ревнув, як з ведмежого барлогу, голос.

Михайло, без зайвих розпитів, аби менше гамору, відімкнув… Перед дверима на освітленій площадці, із засунутими в кишені пальта руками і обв’язаною шарфом головою, стояв, похитуючись, Чедрик. Всім виглядом він виказував вельми войовничий настрій. Із-за його плечей, немов капосний кіт, злодійкувато виглядав Стьопка. Лице його сяяло добродушністю і зацікавленістю. І це блаженство на обличчі капосного кота — пройдисвіта Стьопки — найбільше кинуло в лють Голуба…

— Чого приперлися?! — гамуючи гнів, спитав Михайло. — Ви ж знаєте, у мене одна кімната, дитина хвора…

— Т-и-и шо-о-о, госте-е-ей не-е пр-и-иймаєш? — калічачи язик на кожному слові, спитав із сердитим викликом Чедрик.

— Прошу, забирайся по-доброму, бо гірше буде, — попередив його Голуб. — А ти заходь, пора спати, — звернувся до брата.

Однак Стьопка, вловивши погрозу, сховався за плечима Чедрика й навпригінці чкурнув на вулицю. Вражений ганебною капітуляцією дружка, Микола аж протверезів зі злості. Вмить розпустив руки, наіндючився і гаркнув Михайлові у вічі:

— Падлюка!

Люто так гаркнув, голосно — аж по сусідніх дворах пси завалували.

А далі Чедрик дався, було, у хату, але Голуб перед самим його носом ляснув дверима. Чедрик ще потоптався біля порога, пробував зчинити веремію, однак, видно, капосний кіт Стьопка вчасно потяг його подалі від біди.

Михайло ще дослуховувався до даленіючих погроз і проклять на свою голову, відтак підійшов до столу і опустився безсило на стілець. На ліжку, уткнувшись обличчям в подушку, плакала Наталка — дружина Михайла. Голуб глянув на її худенькі плечі, різко загострені лопатки, й щемна хвиля жалю знялася у його серці. Наталка була м’яка характером, мила, добра й ще по-дитячому наївна. Однак з першого ж знайомства чомусь знелюблена Чедриком. Жоден його візит до Голуба не минав без того, аби Микола не знаходив причини за щось прискіпатися до Наталки, а далі повправлятися у своєму красномовстві. Як правило, повчання ці зводились до того, якою має бути порядна жінка, як їй поводитися у колі ближніх свого чоловіка, про її права й обов’язки, межі дозволеного й недозволеного. А повчав Чедрик менторським тоном, говорив начищеними до лиску словами, припудрював їх попелом власного сімейного вогнища. Кожну фразу, здавалося, відливав із кольорового металу, потім філігранно чеканив, ілюстрував вражаючими картинами із життя справжніх чоловіків. Аби змога, повчання Чедрика одразу ж сплітай у пишні гірлянди і вивішуй у багатолюдних місцях — при входах на базари, на автобусних зупинках, залізничних вокзалах. З них випливало, що жінка — це люте, кровожерливе створіння, яке волею прикрої помилки природи приставлене до миролюбивого чоловіка, аби йому, нещасному, вкорочувати і так вкрай коротке життя. Тому з жінками треба поводитись, як із заклятим ворогом і нищити їх, як мух. І чим більше їх чоловік б’є, тим чистішою стає його совість. Наталка довго й мужньо терпіла уроки Чедрикової моралі, та нарешті урвався терпець.

— Миколо Петровичу, — спитала якось Чедрика на диво приязно. — Це що? Мій Михайло, коли завітає до вас, так само повчає і вашу дружину? Я правильно зрозуміла?

Чедрик з таким виглядом подивився на Наталку, ніби та призналася, що володіє таємницею Бермудського трикутника.

— Що, що? — аж піднявся Микола. — Хай би тільки спробував,