Читати книгу - "Кілька років зими"

повстанці кидали зброю і здіймали руки догори. Попід стінами голосно ридали колишні міністри, від дорослого вигляду яких не залишилось тепер і сліду.

Іван відчув щось липке на руках і животі. Придивився і зрозумів, що це кров. Але болю він не відчував. Він, взагалі, нічого не відчував, окрім полохливої, боязкої надії. Він сподівався, що все погане, нарешті, вже позаду…

* * *

Над їхніми головами щось неголосно зашелестіло — це роз’їхався в різні боки великий купол над залом, й згори на невидимих тросах спустився скляний куб. Із нього повільно вийшло четверо дітей, як дві краплі води схожих на тих, які завжди були поруч із Софією. Вони були вдягнені у довгі білі тоги, увінчані золотими вінками, і мали заплющені очі.

— Це Великі Керманичі! Великі Керманичі! — почулося шепотіння з темних кутів залу, де причаїлися перелякані побоїщем діти-міністри. Тепер вони, мов на прив’язі, виходили зі своїх сховків і благоговійно притискали до грудей долоні.

Діти в тогах підійшли до закривавленої й збудженої Софії, яка стояла зі своїми підопічними біля одного з сірих екранів. Кожен із них взяв за руки свого двійника, з яким стали обличчям одне проти одного і одночасно розплющили очі. Певний час двійники невідривно дивилися одне одному в очі, а навколо них поволі утворювалася хмарина густого сірого чи то диму, чи то пари, яка зусібіч огортала їхні силуети. Врешті, ці хмарини повністю поглинули дітей, так що ніхто не міг роздивитися, що відбувалося всередині. З неба вдарила блискавка і світ довкола несподівано згас…

Коли вони знову змогли чути і бачити, коли прийшли до тями після тимчасового забуття, щільної завіси вже не було, а на тому місці стояли лише четверо звичайних дітей. Але тепер це були зовсім інші діти — вони відкрито посміхалися, ніжно трималися за руки, вони світилися зсередини якимось дивним, таємничим світлом, крізь них струменіла суцільна радість і незвичайна теплота, яка огортала все довкола, наповнювала простір дивовижним піднесенням, насичувала його таємничою музикою і незнаними досі неземними голосами. Ці голоси говорили, ніби співали, і був цей спів лагідним, заспокійливим і тихим. Це був голос справжнього щастя.

— Вітаємо вас. Тепер ми вже остаточно тут, серед вас, і вже ніколи не підемо звідси. Ми знайшли своє місце у цьому світі. Хто ми — зло чи добро? Це вже вирішувати вам. Ви — дорослі — маєте на це право. Але ви тільки вірите в казку, ми ж робимо її реальністю. І коли ви мрієте повернутися в дитинство, якщо хочете почуватися щасливими, як колись у ті давні роки, ми дамо вам таку можливість. Лише спробуйте не опиратися, повірте в це, відпустіть себе туди, де вам буде добре. І нехай всі ваші мрії збудуться!

Діти підійшли до Софії, потисли їй руки. Вони мовчки подякували їй за турботу, ласку і любов, які вона їм віддавала. Софія лагідно посміхнулася у відповідь. Зараз вона відчувала їхню теплоту, як ніколи раніше, й плакала від радості.

Діти рушили вперед — туди, де розтанули всі екрани і стіни, де над землею після довгої ночі знову яскравіло сонце, де починався новий безтурботний день. Вони наповнювали довколишній світ дивними голосами і загадковою музикою. Вони поверталися до початку і кликали за собою всіх, хто чув цю музику, і кожен тепер міг обрати свій новий шлях.

Наприкінці всього початок

Професор химеристики і кандидат потойбічних наук задоволено спостерігали зі своєї зручної веранди, як Дім наповнюється радісними голосами, як запалюється світло в усіх його вікнах, як прочиняються навстіж двері, як він поступово оживає та дихає людським щастям. Обидва посміхалися, наче діти.

— Ось бачите, професоре, я ж казав вам, що колись-таки ми дочекаємося гостей! Тепер вони тут, — сказав кандидат потойбічних наук і поправив круглі окуляри.

— Так-так, пане кандидате, я бачу! Можливо, хтось із них пізніше складе нам компанію і зіграє з нами партію у шашки. Бо ви, як партнер, для мене трохи заслабкий, — посміхнувся професор химеристики.

— Ви, як завжди, жартуєте, професоре. Я просто вам піддаюся, — кандидат потойбічних наук зробив свій черговий хід. — Ось, наприклад, ця партія буде моєю.

— Можливо і вашою, якщо я захочу, — професор химеристики пересунув шашку у відповідь.

— А вам не здається, шановний пане професоре, що ця партія не має кінця? — і кандидат потойбічних наук протер носовичком свої окуляри.

— Можливо, ви й говорите правду, пане кандидате. Але справа в тому, що ми її ще й не починали, — професор химеристики хитрувато подивився на зосередженого колегу.

І вони знову поринули в зачудоване споглядання Дому, який прокидався від довгого сну. Прозоре блакитне небо пестило руками-хмаринками світлі кучері лагідного моря, яке гралося кольоровими камінцями з піщаним берегом, що дозволяв розчісувати свою розкуйовджену гриву з кущів та дерев сріблястому вітру, який наповнювався багатоголосою луною, і звучав, наче дивний оркестр снів та мрій.

Це все тобі наснилося. А якщо хочеш знати, що було далі, пригадай майбутнє, і подивись у далечінь — туди, де тане ілюзорний світ твоєї реальності, та загадай бажання. Воно неодмінно збудеться. Коли наприкінці всього буде початок.

* * *

Іван був щасливим. Щойно він дописав те, заради чого відродився з небуття, здолав такий важкий шлях, і, зрештою, переміг все, що заважало йому знову стати собою. Він встиг!