Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Ну що, народила сина? — спитав я її.

Санг'є Дролма знову заплакала, схлипуючи: її дитина померла від хвороби відразу після народження. Поки вона схлипувала, від її тіла пішов кислий запах помиїв і залоскотав у носі, поширюючись у прозорому місячному сяйві серед слабкого аромату квітів.

У цю мить із заростей вийшов срібляр.

Жінка злякано запитала його, як він тут опинився. Він відповів, що вона затрималась із цим відром води, тож він захвилювався й вирішив подивитись у чому справа. Він повернувся і став обличчям навпроти мене. Я знав, що цей чоловік ненавидить мене. Тож я вклав йому до рук батога. Удень, коли я шукав людину, яка б ударила мене, усі казали, що дурень тепер не просто дурень, а навіть сказився. Срібляр, який працював у дворі, звичайно ж знав про цю справу. Він спитав мене:

— Панич дійсно сказився, як вони кажуть?

— Хіба я схожий на божевільного? — спитав у свою чергу я.

Срібляр холодно посміхнувся, став на коліна, вклонився до землі, а потім батіг із свистом упав на моє тіло. Я відчув місце, в яке вдарив батіг, однак не відчув болю, адже цей чоловік бив мене з ненавистю. Проте коли його дружина раніше навіть злегка щипала мене, я завжди відчував біль. Танцюючий у повітрі кінчик батога збив чимало яблуневого цвіту. І я засміявся у прозорому місячному сяйві серед слабкого аромату квітів. Захеканий срібляр кинув на землю батіг, і тепер обидва члени подружжя стали переді мною на коліна.

Срібляр був підкорений щойно побаченим дивом і сказав:

— Раніше тільки моя жінка прислужувала тобі, тепер я теж — твоя людина, твоя худоба.

— Ідіть і живіть собі на задоволення, — відказав я.

Вони пішли. Я дивився, як місяць пливе між прозорими хмарками й відчував, що мені важко витримати пустку в душі. У тому був винен не місяць, а старший брат. Як панич я не мав особливо чого боятись — ні голоду, ні холоду, ні тим більше… одним словом, не боявся багатьох речей, страшних для простих людей. Можна було сказати, що я боявся болю, однак змалечку ніхто не піднімав на мене руку. Навіть якщо я робив щось погане, вони тільки казали: бідний дурень, ну що він знає? Однак страх завжди був, від самого народження. І от сьогодні цього страху враз не стало, навіть слід простиг. У мені зродилось якесь незрозуміле відчуття до себе.

Це відчуття навіть робило мене дійсно дурним.

Я спитав служницю Тхарну:

— Чого мені слід боятись?

Вона, дивлячись на мене ще більш затуманеним поглядом, сказала:

— Хіба це не щастя — нічого не боятись?

— І все ж, чого мені слід боятись? — наполягав я.

— На панича знову найшла дурість, — сказала вона, загиготівши.

Я зрозумів ці слова так, що панич іноді буває зовсім не дурний, однак іноді на нього находить дурість. Відтак я зайнявся з нею самі розумієте чим. Коли ми робили те, я уявляв її птахою, яка несе мене все вище й вище, а потім уявляв її конем, який несе мене до небокраю. Потім у мене паморочилось у голові від відчуття її сідниць і виникало потужне бажання спати. Відтак я й занурився в сон.

Це не означає, що раніше моя голова не працювала під час сну, я не це маю на увазі, якби це було так, то я б ударив себе по губах. Я хотів сказати, що раніше ніколи не бачив нормально снів, не снив їх до кінця.

Останнім часом мені часто снилося, що я падаю вниз. Падати вниз уві сні — це невимовно чудово! Ти так падаєш, падаєш, постійно вниз, без упину, і нарешті починаєш летіти, адже в порожнечі є вітер. Не те, щоб я в звичайному житті не падав з висоти, наприклад, з ліжка в дитинстві чи з коня, коли виріс. Однак усе це й порівняти не можна зі сном. Якщо не уві сні, то щойно почнеш падати вниз і ще не встигнеш нічого втямити, як уже опинишся на землі. До того ж іще й отримаєш струс, від якого гудітиме в голові й прикусиш собі язика. Уві сні ж усе зовсім інакше. Коли ти падаєш, то перша думка, звичайно ж, виникає така: «Я впав!» Однак навіть після того як повториш ці слова багато разів, все одно ще нікуди не долетиш. І в такий момент відчуваєш, що ширяєш за вітром у порожнечі. Погано те, що ти можеш падати тільки в горизонтальному положенні, і ніяк не можеш підвестись, як би не намагався. Це просто неможливо, неможливо й усе. Іноді, коли вдається з великими складнощами перевернутись, тоді можна побачити, як наближається зі свистом земля. Я думаю, що люди насправді бояться справжніх речей. Інакше б я не прокидався з такого сну з криком. Заспокоювала мене жіноча рука. Проте я навіть трохи радів цьому, адже так у мене з'являлося хоча б дещо, чого можна боятись. Так життя набувало якогось змісту. Знаєте, чого я боявся?

Я боявся прокинутись від сну, того сну, де я очевидно падав, але це дуже скидалося на політ.