Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

class="book">Але свічіння було так далеко. Тож вона вирішила, що її тварюки встигнуть.

— Убийте її!

Почвари кинулись на мене.

І раптом світляна дорога розтинає її армію навпіл. Дорога підіймає мене над Порожнечею. Вона захищає мене від палаючих обабіч демонів.

— Відступаємо! — гукнула Дияволка до своїх уцілілих тварюк і повернула Шестикрилого Звіра.

Вони кинулися геть.

А рятівний вогонь наближався до мене.

Воно світило дедалі яскравіше. І хоч це світло ще не могло заповнити собою все Пекло, там, куди воно сягало, вже не було тварюк та не було зла.

І я стояла й ждала, аж доки виїхали з темряви та наблизилися до мене вершники на сліпучо-білих конях. Вершники у сліпучо-білому вбранні, з ясно-червоними хрестами на ньому.

Ваговиті щити, ваговиті списи, закуті в метал тіла.

І шолом, скинутий з голови першим хрестоносцем.

Герольд позаду нього тримав у руках знамено з яскраво-червоним хрестом, з гаптованим золотом гербом в одному ріжечку. Не гербі — вовк. Він біжить лісом.

— Здрастуй, Крихітко, — сказав мені Вовк.

Добрий янгол-охоронець, він прийшов лише тоді, коли я вже не могла без нього.

— Кажуть, незабаром буде війна?

— Остання Битва, — сказала я.

Він спішився. І зненацька цілком серйозно, я навіть гадки не мала, що він так уміє:

— Мої воїни чекають наказу.

— Твої воїни?

— Тепер ти наказуватимеш їм.

Отож я почала збирати своє військо.

— Вовк…

І тут він знову став Вовком;

— Накажеш, аби привели тобі однорога? — очі світяться зелено.

— Я поїду з тобою.

— Як захочеш.

І я їхала, сидячи перед високим Вовковим сідлом та прихилившись до його грудей.

Розділ 6

Тепер Порожнеча не була такою темною. А ще вона не була вже Порожня Порожнеча. Ми рухалися створеною Вовком дорогою, через руїни загиблих світів. Розмаїтих, геть не схожих чи раптом подібних настільки, що починало здаватися, ніби ми зробили коло.

Подібних формою провалів, тріщинами вже на першій із побачених нами стін. До відбитка долоні на зачинених дверях.

— Чи далеко ще?

Вовк знизує плечима:

— Я не знаю.

— Скільки загиблих світів…

— Їм ніхто не знає ліку.

Світ за світом. Один за одним.

Кінь фиркнув — він щось учув.

Вовк кивнув у бік поваленої гори. Ошийник та ланцюг. Здоровенна стара самиця людино-мурах.

— Її можна не боятися.

Вона була вже майже мертва.

— Діти мої…

Вона дивилась і не бачила нас.

— Де мої діти?

Від їхнього підземного міста не залишилось навіть каміння, а вона все ще ждала їх.

— Ми програли…

— Вовче, дай їй смерть як нагороду.

— Не можу, — сказав Вовк. — Не я покарав її довічною мукою. Не мені позбавляти її від цього.

Мертва заплава. Закам’янілий очерет…

Місто-Башта. Розвалена стіна оголила сходи та переходи…

Просто дорога. Просто ряди ліхтарів…

Безлика Вітчимова почвара каменем заклякла на руїнах. Її послано відшукати та побачити мене. Уздрівши нас із Вовком, зривається та мчить назад, тільки-но ми проїжджаємо повз неї…

Величезні кораблі на чорному камінні…

Світ, знищений ще одним Вибухом…

Світ, зруйнований самими людьми…

Світ, зітертий велетенським крижаним метеором…

Світ, що занепав…

Вимер через страшні хвороби…

Світ, полишений тими, хто зміг відлетіти…

І червона заграва там. За тим, що його можна назвати овидом Нічого…

Це було