Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

заливали гарячим сургучем шию, щоки. Вони цілий місяць розстрілювали в «чрєзвичайках» по триста чоловік за ніч.

— Це правда, — сказав Рудь. — Я його бачив. Негра. Григор’єв казав — був у тих підвалах. В катівні чекісти підвісили опудала, набиті соломою, — з людських шкір. Залякували живих.

Цвітковський роздратовано махнув рукою:

— Не те кажете, браття. В добрі часи я мав під рукою двадцять тисяч козаків! Ходив у тяжкий Зимовий похід. Брав Звенигородку, нищив усе, що бачив з боку совєтів. Хрещеного батька мого, медвинського священника, зарубали будьонівці. Все те я знаю!

— Не все. В першу ж ніч після евакуації в Симферополі Блюмкін розстріляв близько двох тисяч людей. Ловили всіх, у кого не було мозолів, хто був одягнений в костюм із галстуком, у кого не було документів, хто просто мав інтелігентний вигляд… Потім розстрілювали щоночі. Цілі вулиці біля місць розстрілів виселялись, тікали до родичів — бо недобиті й поранені щоночі виповзали з ям, повзли до домівок, стогнали й просили рятунку. А за поміч убогим більшовики розстрілювали на місці… Всього, кажуть, у Криму за рік вбили тридцять тисяч людей…

— Правда, отамане. Як їм вірити? Краще вже по одному пробиратися за кордон, — підтримав Рудя Микола Василенко.

Максим тихо продовжив:

— … А на вулиці Єлисаветинській в Києві я бачив ще одну чекістську бійню. Там було те саме — кров і страхіття. Але там була ще бетонна балка, яку кидали і розчавлювали голови кільком людям відразу. Була колода, на яку клалась голова жертви і розбивалась ломом. А під колодою — яма глибиною в два метри, повна людського мозку. Куди після удару ломом мозок з відбитого черепа зразу ж падав.

— Тьху, та що ти, Рудь, таке мерзенне кажеш, — сплюнув від відрази Косинський.

— …В шафах чекістських, — ще підвищив тон Максим, — знайшли цілі стоси флаконів з-під кокаїну. Бо людина не може творити такі речі з собі подібними в здоровому глузді.

— Що було, те пройшло. Тепер нові часи. Може, не хочуть більш воювати. На амністію вже пішли Пугач, Бойко, Замогильний й з ними триста бійців. Комісари всіх відпустили, — сказав Цвітковський.

— Тоді, після взяття Києва Муравйовим, у парках знайшли вбитими три тисячі киян. Вбитими по-звірячому. Тих самих — інтелігентних, у шляпах і галстуках, яких хапали на вулицях. І багато тих, хто просто розмовляв українською мовою… Ви вірите, що ці звірі вас облишать?

В очах холодноярців запеклася ненависть. Вони вже довгих п’ять років вели боротьбу з підлим, сильним й нелюдяним ворогом — й знали все і самі. Просто… Дуже хотілося вірити, що в житті ще буде хоч крихта щастя…

— Чуєте мене: «Революційний терор» — не є тимчасовий! То є політика Бухаріна, Лєніна, Якіра, Троцького. Страх на крові — от чого вони хочуть. Щоб ніхто більше і голови не підняв! Вони не зупиняться й будуть чинити таке й надалі! ЧеКа, міліція, тюрми. І хто зна — може, ще й в гірших реалях!

У хижі знов запала зловісна мовчанка. Отамани думали тяжку думу.

— …Для того, щоб розстріляти мільйон людей, треба мати хоча б сто тисяч катів, — продовжив Максим Рудинський. — Як бачимо, кати є. Це селекція нелюдя Дзержинського. Їх відбирали, вчили, і їх дуже багато. Відбирали жлобів, найбільш фанатичних, бездушних. Садистів. Неспроможних сприйняти страждання іншої людини — бо ніхто з нормальних людей не працюватиме катом.

— Я большевицькій амністії не повірю ніколи! — сказав отаман Гонта.

— Тепер вони скрізь, браття. У виконкомах, повітових і губернських ЧеКа. Сестри з Червоного Хреста там, на Єлисаветинській, казали, що чекісти Угаров, Асмолов, Нікіфоров, Абнавер та Гусиг, Авдохін, Терехов — то люди вже ненормальні. Садисти, кокаїністи — люди, зі зсунутою психікою. То є нелюди, в простому розумінні цього слова… Там, кажуть, бачили і Звенигородського Лазаря… Надіятись на їхнє милосердя нерозумно!

Вибач, отамане. Я й мої люди не йдемо на амністію. Я бережу шаблю, — високо підняв Рудь свою домаху на перев’язі. Вогнем зблиснула в світлі срібна насічка. — Це шабля на Лазаря! Кулею не вбити перевертня!

Піднялися Герасим Орел-Нестеренко, Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Микола Василенко, Карась, Заболотний, Мефодій Залізняк, Трохим Компанієць, Леонід Мушкет, Пилип Хмара — все героїчні отамани, які тисячі разів дивилися в лице смерті.

— Мені тільки досадно, — сказав Рудь наостанок. — Ми були тут найбільшою силою. Двісті тисяч козаків Вольного Коша — встали би під ружжо в сімнадцятому. Двісті тисяч отаманських загонів — у дев’ятнадцятому. Ні в білих, ні в більшовиків не було стільки сили! А тримали фронти — всього сорок тисяч. Замість того, щоб об’єднатися — сиділи дома, розтирили армію по закуточках… Як оце зараз…

Цвітковський не підняв очі. Втомлені боротьбою на чолі з сотником Василем Бойком вирішили домовлятись з комдивом Яхонтовим у Звенигородці. Отаман так і сидів за дубовим столом, коли нескорені повстанці вийшли з хати.

— І ще, — Максим зупинився біля дверей. — Семен ніколи не пішов би до них… кланятись… Він вбивав би їх, як скажених собак, до останнього. Як, власне, й зробив там — під Новоселицею..

* * *

— Чому ти сказав «на Лазаря»? Правильно сказати «для Лазаря», — спитав Максима вже на вулиці Мехтодь Русалівський.

— Що? — не зрозумів задуманий Рудь. — А, це ти, Мехтодь. Не до того мені. Придумай щось собі сам, ти ж учитель.

— Коли щось призначене для людини, кажуть «для».

— Бо він не людина, — сказав Рудинський. — Його вже навіть не назвеш звіром.

— Я так і подумав. Тоді помилки нема.

— А я більше не помиляюсь. Не маю права…

* * *

Повстання розгорілось з новою силою. Отамани Нагорний, Орел, Хмара, Деркач, Іллєнко, Завгородній, Мамай, Грозний — били комісарів по всій Черкащині. Вісімнадцять тисяч повстанців піднялись, як один.