Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Рудь не знав, що бачив Цвітковського востаннє. Ясного липневого дня 1921 року отаман привів залишки свого загону до Медвина. Загін з п’ятдесяти чоловік заїхав у двір виконкому і склав зброю. Взимку 1923 року, після багатьох місяців допитів і катувань, чекісти розстріляли Цвітковського в Умані. Розстріляли, як бандита і грабіжника, засудивши до смерті «справедливим совєцьким судом».

Доля інших чотирьох десятків «амністованих» склалася по-різному. Обережніші того ж дня непомітно виїхали з села й зникли навіки. А ті, хто повірив більшовикам і повернувся до рідних, за кілька років були тишком, ночами арештовані ЧеКа й розстріляні всі до єдиного.

Розділ 10
Роман Рудинський. Білі панчохи

«На кожній війні ходять легенди про „білі панчохи“. Я думаю, це через прагнення мужчин до романтики в брудній і кривавій бійні. А що є збудливішим для солдата, ніж вродлива дівчина-снайпер у білих рукавичках та білих панчохах на сильних стегнах? Яка вбиває так само — чисто й красиво…»

«Особисто я ні одну жінку-снайпера ні в Придністров'ї, ні в Абхазії, ні в Чечні не бачив», — засвідчив у своєму інтерв'ю в Одесі лідер Української національної Асамблеї Дмитро Корчинський.

Майже добу Крістіна провела біля пораненого Романа. Заснула, стомлена, аж під ранок. У вікно світив повний місяць, і Ром добре бачив обриси її тіла. Вродлива, мала красиві стегна і пружні, з крупними сосками груди. Ще тоді, при світлі, Ром помітив, що під майкою у неї немає бюстгальтера й те, як туго розтягують цю маєчку її груди.

Прокинувся він дуже швидко, в якомусь дивному стані: надто чітко все бачив і майже не відчував болю. Лише відчув на губах легкий присмак крові. Підвівся на здоровому лікті, дивлячись, як дівчина спить — у сяйві срібного світла. Мабуть, у той східний бальзам намішано зілля — ледве подумалось Роману, як знову його зморили легкі сновидіння.

За вікном розвиднялось. Рома немов піднімали потоки м'якого вітру.

— Ти знаєш, Крістіна, я вже давно не відчував себе так спокійно.

— Ет-то комплімент?

— Вважай, що так.

— Ет-то бальзам. Сєйчас тєбє нато бєреч своі сіли…

— Поспи ще. Ти, мабуть, стомилась.

Роман відчув, що його хвилею накрила туга. Він почав тверезішати, бік болів дужче. І раптом згадав, що непокоїло його вчора.

— Скажи…

— Что?

— Це правда? Те, що казали козаки? Це була ти?

— Нє спрашівай мєня ні о ч-чем. Латно, Ром? Ми с тобой на войнє і просто помоглі друг другу.

— Але ти і справді литовка?

— Ет-то вєдь нічего нє значіт!

— А якщо значить? І те, що вони сказали про вбитих?

— Єслі би сдес била женщіна-снайпер, он-на би нє стала стрелять в женщин! Мужиков вон хватаєт! У ніх у всєх здєсь — рукі в крові… І у т-тєбя вєдь тоже, Роман?

Крістіна гнучко піднялася з ліжка й взяла в руки сорочку.

— Очєнь прошу тєбя — нє спрашівай ні о чем. Хорошо?

— Добре… Тільки я… може, й не вбив нікого…

— Тогда зачєм ти здєс, с оружієм?… Ет-то тєпєрь только вопрос врємєні… Убійство…

— У тебе ще залишився бальзам?

— Да.

— Слухай, це тибетське зілля?

— Ет-то нє зєльє…

— Ну, бальзам твій. Ти, може, знаєш щось про ці східні карти? На яких гадають?

— Їх єсть много.

— Що в них означають числа? Карта з дев'ятьма мечами? Карусіль?

— Ето — таро зємлі-целітєльніци. Ілі — таро вєдьм Елен Руж… Мєчі — ето нє очен хороший знак. Дєвят — ет-то чісло завєршенія, когда уже нікто нічего нє может ізмєніть… Дєвять мєчєй — ет-то смєрт, бєзисходност. Может — прєдательство… Карусель — ет-то судьба. Так говорят чісла… Зачєм ет-то тєбє? Тєбє гадала женщіна?

— Та ні, це я так… Так ти мені даси свій бальзам?

— Сєйчас дам… Єслі тєбє гадалі на такіх картах — будь осторожен. Ето серйознеє, чєм ти думаєш…

Вона пошукала в темряві і простягнула йому флягу. Напівроздягнена, в відблисках заграви з вулиці — була дуже гарна…

— На, випєй… І можеш посмотрєт, как я раздєваюсь. Ет-то тєбє мой подарок. Кто знаєт, дожівьом лі до завтра…

Розділ 11
Тютюнник. Остання зустріч

…Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні. І кожен, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас.

А в кого спідлене, — до того ми самі озвемось!

Микола Махновський.

Вересень 1921 р.

— …Вдохновення перед лицем смерті — то і є лицарська слава! Пізнання його — понад людський розум. Висвободження себе, вихід за межі людського. Напряму до Бога. От що таке смерть за землю! Подвиг божественний по своїй суті. Герой — то є посередник між землею і небом! Пожертва заради інших. Героя жде рай…

Дядьки мовчали. Максим обвів очима юрбу.

— Але ж… І жити ж треба, — потупилися дядьки.

— Жити? Жити треба… Але як? Як жити?! — майже закричав Максим. — Байда, Наливайко, Хмель, Богун. Сірко, Кривоніс, Сагайдачний! Триста літ