Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Вони втекли. Вдалося. Тепер вони стояли на березі річки, і Русана плакала.

— Чого ж воно так сталося? Чому вони так з нами?.. Ми ж добра хотіли… Я розумію війта, селян… Я розумію їх! Розумієш? Але Викула?! Що сталося? Як? Навіщо? Я бачила чорну прірву, язики вилазили з неї і тягли углиб! Та прірва — зневіра! Я майже зневірилась у людях! І через ту зневіру я нічого не могла вдіяти! Мені стало сил вижити, але не стало, щоб витягти з неї інших! В мене немає сил на добро! НЕМАЄ!!!

Боримисл обійняв її за плечі:

— В тебе вистачило сил на мене!

— То було раніше.

— Я всього лише воїн, але я знаю, що сила — вона різна. Все, що ти робиш, — це прояв Великої Сили. Не важить, як ти це робиш, важливо, що й заради чого!

— Заради людей! Заради людей! А вони мене, як Викула, до землі!

— Не заради когось! А заради себе! Добро — воно в тобі! І ти хочеш його нести! От і неси! А я поможу, як зможу. Ми є тими, ким є. І робимо у цьому світі те, що можемо. І гляди, з цих тисяч дрібних зусиль народиться щось хороше. А ні — то й ні. Ми робили те, що хотіли, і були з того щасливі.

— Молодець! Розумник! Яка палка промова! — почули вони холодний голос.

Русана заціпеніла. Пташки перестали співати, цвіркуни стрибати, мошка літати. Боримисл заступив собою Русану, витяг шаблю і розвернувся у бік голосу.

З-за дерева вийшов високий чоловік у чорному плащі з накинутим на голову каптуром.

— Он як ти тримаєш клятву вірності! Он як ти вірно мені служиш, Боримисле! Зрадник!

— Клятва злу — тепер не моя клятва! Я зрікся тебе, твоїх справ і всього з тобою пов’язаного! Я тепер інший!

— Ха-ха-ха! — шипіння переросло у лютий сміх. — Он ти який хоробрий. А куди ділося те, що сиділо у тобі, що роками ти його живив новими смертями, новими жертвами?

Боримисл мовчав.

— Відступися! Віддай мені її, і, може, я подарую тобі життя!

Боримисл мовчав.

— Що ж! Ти сам обрав свою долю. Я позбудуся тебе власноруч. Так буде веселіше! — Ахруман розреготався і видобув з-під плаща чорну шаблюку.

Шаблі зі свистом краяли повітря. Залізо зітнулося раз, другий, третій… Снопи іскор полетіли навсібіч. Вороги розійшлися на мить, випробувавши один одного на міцність і тепер кружляли, приглядалися, шукали слабинку в обороні.

Русана притислася до тонкого і вузлуватого граба. Ноги прилипли до землі, а руки до дерева. Два вихори носилися по галявині, але один з них був світлий, а інший чорніший чорного.

Русана озирнулася: їх оточили чорні тіні. Воронові охоронці. Такі ж, як і Боримисл, Чорні Вершники. Вона зрозуміла: переможи Боримисл Ворона — у нього не стане сил на його воїв.

«А що як?..» — промайнула думка.

Вона спробувала стати Дзеркалом… і впала додолу, зігнувшись навпіл від страшного болю. Скрикнула. Побачила, як Боримисл озирається… і як Ворон ловить слушний момент і спрямовує лезо Боримислові у серце… Крикнула «Рятуйся!», але було пізно: Ворон уже виймав з Боримислових грудей своє чорне лезо, а з рани на землю, встелену жовтим листям, лилася кров.

Русана закричала і кинулась до Боримисла. Він похитнувся, ступив крок назад і повалився на спину. Дівчина впала йому на груди. Їй раптом став байдужим і сам Ахруман, і вона сама, і весь білий чи чорний світ.

Підвелася тоді Русана з колін. Висохли сльози. Підхопила важку Боримислову шаблю. І пішла просто до Ворона. Той сахнувся, але миттю опанував себе — лише ворухнув плечем, і шабля дзенькнула й розлетілася на дрібні уламки.

Русана впала на коліна. Ахруман щосили вдарив її. Мов крізь шум водоспаду, вона почула зойки, метушіння навколо, й лиш потому знепритомніла.

А коли прийшла до тями, то ледве встигла відкотитись убік — щось важке і велике гупнуло поруч. Це був один із Ахруманових охоронців.

Мертвий. Русана обережно підвела голову. Навкруги лежали тіла Воронових вояк, неподалік височів сам Ворон. Супротив нього стояла струнка дівчина з довгим зеленим волоссям.

Ахруман повертав голову під каптуром туди-сюди, дивлячись на мертвих охоронців. Руки, розведені в боки, тремтіли від напруги. Він ніби стримував те, що сунуло на нього, стискало зусібіч, затискало в лещата.

Русана підповзла ближче. Ані дівчина, ані Ворон у її бік не дивилися. Русана ж пригледілась до дівчини.

Усе її тіло було зібране в одну залізну пружину. Великі очі розширилися від напруги. Між дівчиною і Ахруманом йшов невидимий