Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Русана згадала: там, біля озера, вона не звернула уваги на Викулу, всі сили кинувши на нападників. І він лишився з чорною душею…

— Треба вибиратися звідси. Моїх нікого вже немає! — крикнув Боримисл.

— Вони їх?…

— Усіх!

Чорна прірва знову відкрилася перед Русаною. Обличчя Вершників попливли перед нею. Перший, другий, третій, четвертий, п'ятий… Вони пливли не у прірву — вгору. Назустріч полинуло блакитне сяйво, підхопило… Вони спокутали свою провину за довгі криваві роки. Вони пішли за неї на смерть. І вже ніколи не повернуться з того вічного шляху…

— Допомагай мені! Треба вікно зачинити, а тоді — через дах!

— Я стану Дзеркалом. Але ж я вже очищала їх?

— Це інші. Найманці. Гайда! А я спробую по-своєму.

Боримисл відломив від ліжка масивну ногу, і почав нею бити у стелю. Та посипалася білими клаптями і шматками глини.

Русана ж укотре стала Дзеркалом. Навколо побачила чорні плями і почала висотувати з них ту чорноту. Полетіли чорні клапті у простір, та замість зникнути, вони прилипли їй до рук, вчепилися в тіло, обкрутили голову. Злякавшись, вона заборсалась у тих чорних клаптях, але що більше вона борсалася, то чіпкіші вони ставали, то сильніше прилипали, то більше робилося.

Холодно. Чорна прірва потяглася до неї.

Там, на її дні, лежала Викулина голова. Вона реготала і висолоплювала довгого тонкого язика зі шпичаком на кінці. Той язик піднімався, тягнувся… завмер, згорнувся, мов змія, похитався з боку в бік, прицілюючись, і метнувся до серця.

— Я не зневірюся в людях! — крикнула Русана в темряву. — Я вірю в людину! В її доброту!

Язик не зміг її торкнутися, відкинутий назад страшною силою. Клапті темряви відступили. Розпалися. Русана витримала цей двобій. Але сил на інший не вистачило.

Боримисл забарикадував вікно. Двері ще раніше зачинив Викула. Вони стали бранцями замкненої кімнати, в яку з боку вікна і дверей рвалися озброєні люті селяни, сп’янілі від своєї перемоги, від гордощів з того, що вбили п’ятьох Ахруманових Вершників. Не було зараз у їхніх серцях страху перед майбутньою карою. Лише лють. І вони кричали, лаялися, грюкали у двері, погрожували, вибивали їх довбнями, лупили у них сокирами. Боримисл пробив стелю й піднявся на горище.

Цілу ніч Рутенія то втікала від когось, то наздоганяла. Бігала темними залами, печерами, повними павутиння й затхлого духу. Навкруги лунали крики, голосіння, виття…

Прокинулася — немов виринула з-під води і вдихнула на повні груди. Потім вибігла на двір і завмерла від зимного повітря. Зробила кілька різких рухів, зігріваючись, і підбігла до балії з водою. Скинула сорочку, набрала повне відро води і вилила на себе. На мент усе завмерло, велетенська голка прохромила тіло від голови до п’ят… і прийшло палюче тепло.

— Агов! Сплюхи! Пора вставати! Дорога чекає! — радісно крикнула вона, влітаючи у хату.

— Ага… зараз… ще трішечки… — перевернувся на інший бік Золота.

— Так… дорога… треба йти… — прошепотів Віт.

— К-г-х-м-р-п… — донеслося з кутка, в якому справ злидень.

Рутенія вилетіла з хати, вхопила відро води і повернулась. Набрала води в рот і щосили пурхнула на Золоту.

— А-я-й! — крикнув той і впав з лави. — Що ти робиш?

— Кажу ж, пора вставати! Хто хоче отримати повне відерце?

Охочих не знайшлося. Всі посхоплювалися й за мить були готові вирушати. І якраз вчасно, бо знадвору донеслося шарудіння.

— О! Ви вже прокинулись! Молодці! — вигукнув Данко.

На сніданок їм дали коржі з молоком, а потім Данко вивів їх у двір, де вже стояли троє коней. Двоє високих, ставних, і один невеличкий, в половину інших.

— Ось одяг. Даємо вам вовчі хутра, вони теплі, захистять від холоду й дощу. Там, у сумках, ще теплі ковдри. Повсюдно водяться вовкулаки й упирі — тож тримайте бартки. Вони захистять вас. У цих торбах, — Данко показав на білі полотняні торбинки, — мольфарський хліб. Його можна їсти тричі на день, і він тоді не скінчиться аж до самого кінця вашої подорожі. Тільки ж глядіть: лише тричі на день. Можна менше — більше не можна.