Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

Розділ 40

За декілька днів абсолютної відсутності Кирила в моєму житті, я зрозуміла, що сумую за ним страшно. В мене відбувається якесь нашарування почуттів, коли за шаром гніву та образи на нього, ховається різке бажання притулитися і не відпускати більше ніколи. Я вже не знаю чого сама хочу більше? Не можу його вибачити, але й відпускати не хочу. Прилипла до Кирила надто сильно, а відриватися надто боляче. 

Після розмови з Ольгою Ярославівною та моєю горе-мамою я не відмовляюся від можливості дошити і показати свій проєкт, навпаки, ще більше поринаю в процес підготовки колекції. Доведу сама собі, що чогось варта і що моя вкладена праця в підготовку та пошиття була не марною. Зайнятість трохи відволікає від думок про Кирила, але коли лишаюся сама, то емоції новою хвилею затоплюють мене. Я знову ображаюся і так само знову хочу пробачити. Замкнуте коло.

В ательє засиджуюся щодня майже до ночі. Щоб в ручну вишивати декоровані деталі треба багато часу, терпіння та наполегливості. На щастя, колеги з «Червоних коралів» допомагають втілити всі мої задумки і коли я бачу перші закінчені моделі, то радості немає меж. Виглядає навіть краще, ніж я уявляла.

Виходжу з ательє остання. Замикаю двері і викликаю собі автівку. Поки чекаю на таксі дзвонить Арсен і наполегливо просить зустрітися. Я відмовляю, бо дуже втомлена, але хлопець каже, що справа термінова і я таки здаюся. Йду до своєї улюбленої паркової кав'ярні.

— Тримай, — подає мені Арсен стаканчик з вишневим капучино.

— Дякую, —  одразу потягую трубочкою напій і ледь не муркочу від задоволення, — Я роздобріла від капучино і готова слухати, що там в тебе за термінова справа. 

— Я прийшов попрощатися? — Арсен серйозний і трохи сумний. Дивиться на мене надто уважно, ніби в перше бачить. 

— Далеко зібрався? — цікавлюся.

—  Ми з Романом в кінці тижня їдемо у США. Мій батько допоможе нам влаштуватися, — відповідає Арсен, але задоволення в його голосі не відчувається.

—  Я рада за тебе, хоч і сумуватиму за нашими прогулянками та розмовами. 

Арсен усміхається. Але надто безнадійно, як для щасливої людини.

— Сумуватимеш, але не так як би мені того хотілося.

—  Арсене, повір, що мій рівень суму буде дуже високий і якщо ти повернешся зі штатів в Україну, то я з радістю зустрінуся з тобою. Обіцяю, що буду без тубуса, —  намагаюся пожартувати, щоб трохи згладити гострі кути прощання. 

— Лео, скажи чому ти обрала не мене? — питає. Я чую в його голосі розчарування.

— Ми не обираємо в кого закохуватись, — кажу банальність, але воно справді так є. 

— То ти таки закохана? —  підловлює мене хлопець. —  Можеш не відповідати, бо з тобою і так все ясно. Ваші фіктивні стосунки з самого початку виглядали надто справжніми. 

— Арсене, я не та, хто тобі потрібна, — кажу, щоб підбадьорити хлопця. Не знаю, які слова ще підібрати.

— Ти не можеш вирішувати за мене хто мені потрібен, а хто ні, —  злиться, але одразу бере себе в руки. —  Хоча, знаєш, нехай вже між нами буде так як є, аніж так як твоя подруга зробила з Романом. 

— А що вона зробила? — цікавлюся, бо останнім часом не вкурсі, що відбувається в Поліни. Давно не бачилася з нею і не спілкувалася.

— Лео, тільки не кажи, що ти нічого не знаєш?

— Але я справді не знаю …

— Ну, тоді запитай сама в своєї Поліни. Якщо їй вистачить сміливості, то розкаже тобі. Це не моя історія і не мені її переповідати, —  відповідає Арсен, робить останній ковток кави і викидає стаканчик у сміттєвий бак. — Давай проведу тебе додому. Хочу, щоб в нас з тобою лишилися приємні спогади одне про одного.

Слова Арсена не дають мені спокою, тому коли приходжу додому, то таки пишу Поліні.  Цікавлюсь як в неї справи. Я бачу майже одразу дві галочки в телеграмі, значить повідомлення прочитане. Але Поліна мені не відповідає. Ні за п'ять хвилин, ні за пів години. Пишу їй ще раз і пропоную зустрітися. Цього разу відповідь отримую майже одразу: «здала мене Кирилу і вдаєш ніби нічого не сталося? Не пиши мені більше, а краще зникни геть з мого життя».

Така бурхлива реакція могла бути викликана лише однією причиною — Кирило поговорив з нею про Бориса. Я почуваюся винною, бо може якби не всунула свого носа, то нічого б такого не сталося. Хоча я й толоком не знаю чи щось катастрофічне трапилось, може Поліна поображається і швидко відтане. Не хочу, щоб вона вважала мене зрадницею. Мені самій дісталося добряче від Кирила, коли я почала цю тему. Єдине в чому впевнена - найближчим часом не варто її зачіпати. А якщо захоче з кимось поговорити, то я завжди відгукнуся. З цими думками засинаю.

Після пар наважуюся поїхати без попередження в офіс до Кирила. Не можу більше себе з'їдати емоціями і додумувати різні версії того, що відбувається між нами. Неподалік  бізнес-центру зупиняюся, бо сумніви чи роблю я все правильно паралізують подальші дії. Що я скажу на рецепції? Ким представлюся? А якщо в Кирила важлива зустріч? Може його немає в офісі? Поки прокручую в голові всі можливі варіанти, бачу як у скляні двері впевнено заходить Вікторія. Чарівна та елегантна як завжди. От вона точно би не спасувала, якби була на моєму місці. Але для чого їй бути на моєму місці, якщо вона й на своєму почувається добре. Не складно здогадитися до кого Вікторія пішла. А я як ідіотка думала, що між нами ще не все втрачено. На щоках відчуваю перші краплинки сліз. Скоро буде солона злива.

— Ви ж та сама Лео, вірно? — підходить до мене сивочолий незнайомець. Чоловік стає поруч і так само як я дивиться на скляні двері за якими тільки що зникла Вікторія.

— Яка вам різниця хто я ...

— Я завжди знав, що Вікторія не пара Кирилу і їхні стосунки довго не проживуть, — каже чоловік ігноруючи моє питання. — Так і сталося. Але в житті Кирила з'явилися ви і мої плани знову мають відкластися, поки він не награється з вами в кохання. — останню фразу чоловік особливо виділяє, щоб вколоти мене сильніше. Ніби мені й так мало дісталося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍