Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не знаю, хто перший запустив думку, що ти можеш бути послом, але коли вона була запущена, то я поставився цілком схвально. Схвально поставився й Президент. Про інших депутатів-політв’язнів мови не було, і цей чинник не мав абсолютно ніякого значення. А щодо кандидатів на посаду посла, то ти один, хто знає англійську мову. А втім, думаю, що й це не було головне. Головне твоя вага в суспільстві. І відсутність її тепер в Україні відчувається.
— Дмитре, не перебільшуй значення особи в історії.
— Коли б президентом став ти, розвиток пішов би зовсім по-іншому.
— У тому-то й сила обставин, що я не міг стати президентом. Ним міг стати політик тільки з комуністичного середовища. Що і сталося. У цьому факті є перемога об’єктивних обставин над особою.
Повернувшись до Оттави, я розмірковував: щоб забезпечити роботу демократичних правил політичного й економічного життя в інтересах єдності нації та її розвитку, необхідна організованість. Той батіг і був би способом поставити загальнонаціональне вище особистого. Польща у XVIII сторіччі призвела себе до остаточної руїни тим, що демократію довела до абсурду — вона дозволила кожному членові сейму накладати вето на рішення сейму. За таких умов найменша примха тільки одного члена сейму зривала ухвалення рішення. Прийняття законів стало майже неможливе.
І наш гетьман Іван Мазепа, роздумуючи над поразкою козаччини, дорікав: через незгоду між полковниками самі себе звоювали і занапастили Україну.
Дорікання слушне з уст поетів. А політики зобов’язані розробити такі правила політичної гри здібних, амбітних, талановитих людей, щоб самі ці правила паралізували деструктивні зусилля і гарантували єдність нації.
XX сторіччя розробило ці правила досить добре. Дасть Бог, скористаємося ними.
* * *
Справа із заснуванням українського консулату в Едмонтоні завзяттям українських підприємців і провінційної влади Альберти та послідовними діями посольства швидко просувалася вперед. Раптом надходить лист міністра А. Зленка з вимогою зупинити всю роботу в цьому напрямі. Мою ініціативу і старання різко обірвали. 23 травня я написав міністрові А. Зленку:
Шановний Анатолію Максимовичу!
Отримав Вашого листа від 19.05.93 р. стосовно консульства в Едмонтоні.
Проблема відкриття консульської установи, як, очевидно, і будь-якої іншої державної установи в іншій державі, це, само собою зрозуміло, компетенція самої держави в особі її міністра закордонних справ.
У випадку, про який іде мова, я жодною мірою не перевищив своїх повноважень. Коли під час мого візиту до провінції Альберта прем’єр Альберти звернувся до мене як до офіційного представника Української держави про заснування в Едмонтоні українського посольства, я відповів: «Якщо бізнесмени Альберти своєю активністю доведуть доцільність його, тоді я підтримаю їхнє клопотання перед міністром закордонних справ України».
Коротко про це я згадував у телефонних розмовах з Миколою Петровичем.
Начальник консульського управління пан Сардачук до думки про відкриття консулату також поставився прихильно.
Ясна річ, попередній обмін думками ще не давав мені права звертатися до канадського ДЗСМТ, тому під час першої посольської наради в Києві, а саме 2 квітня, і під час зустрічі з Вами я чітко і недвозначно виклав цю пропозицію, і Ви погодилися засилати ноту до ДЗСМТ по дозвіл на заснування консулату в Едмонтоні.
Ваш дозвіл я розумів як офіційний дозвіл і відповідно діяв, причому посольство інформувало МЗС про свою роботу у цій справі.
До раніше викладеної аргументації про доцільність відкриття консульства в Едмонтоні додам лише один аргумент: наш консул в Торонто лише за два місяці заробив понад 50 тис. доларів, а його утримання становить менше 6 тис. (зарплата, квартира, транспорт).
В Едмонтоні прибутки, ймовірно, будуть трохи менші, але й там консульство споживатиме незрівнянно менше, ніж зароблятиме.
Я розумію, що, окрім питання про доцільність, існує питання про можливість. Якщо тепер чи в найближчі місяці Ви не маєте можливостей направити відповідних людей до едмонтонського консульства, то це цілком можна зрозуміти. Накажіть у такому разі пригальмувати підготовчу до відкриття консульства роботу (пошуки приміщення, обладнання тощо), і посольство розтягне цю роботу на стільки, на скільки буде потрібно для МЗС.
Я проявляв, як завжди, ініціативу, але я не використовував і не використовуватиму посади посла для спрямування своїх ініціатив на підрив авторитету Української держави шляхом протидії МЗС та внесення дисгармонії в його діяльність».
На жаль, цей надзвичайно чемний лист не змінив справи — моїм намаганням заснувати консулат в Едмонтоні — одному з найбільших центрів підприємницької діяльності і поселення українців — був покладений край.
28 травня зателефонував помічник М. Макаревича пан Сугач і передав, щоб посольство писало щотижня звіт про свою працю. Я в посольстві не був. Сугач розмовляв з Веселовським. Веселовський сказав Сугачу, що дипломати так завантажені важливими справами, що писати звіти щотижня просто ніколи.
Коли я повернувся до посольства і Веселовський доповів мені цю вимогу МЗС, я зателефонував панові Макаревичу і сказав, що з кожною дипломатичною поштою посольство надсилає до МЗС цілі стоси різних паперів: записи із «Щоденника посла», інформації про зустрічі наших співробітників з дипломатами оттавського дипломатичного корпусу, про консультації в канадському ДЗСМТ й уряді, зустрічі з членами канадського парламенту, звіти й копії документів переговорів з торговельними підприємницькими делегаціями тощо. Ця пошта, що її дипкур’єри двічі на місяць привозять з посольства до МЗС, характеризує обсяг і зміст нашої діяльності. Крім того, посольство ж подає МЗС річний звіт, піврічні й квартальні звіти. Навіщо ще й щотижневі?
Пан Макаревич пояснював, що короткий щотижневий звіт на одну сторінку дав би можливість МЗС наочно уявити роботу посольства.
Це було зовсім не переконливо, але Макаревич наполягав.
На черговій нараді дипломатів я поінформував про цю нову вимогу МЗС і запитав Веселовського:
— Чому Макаревич так робить? Він хоче, щоб ми не працювали, а писали звіти? Чому вони присікуються?
— Це справді присікування. Багатьом в МЗС не подобається ваша самостійність.
— То що, вони хочуть допекти мене до того, щоб я пішов у відставку?
Веселовський:
— Власне кажучи, саме цього вони й хочуть. І тоді призначать на ваше місце слухняного.
— Слухняний буде робити більше для України?
Веселовський:
— Звичайно, ні. Він робитиме менше і тим самим ще менше завдаватиме їм клопоту.
— Так що ж їм потрібно: захист України чи особистий спокій?
Веселовський:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На землі кленового листу, Левко Лук'яненко», після закриття браузера.
