Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Насправді цей папірець лежав у нього в гаманці. Я вкрав його в Емброуза, несподівано осмілівши за пів хвилини після того, як він обізвав мене брудним злодійкуватим ру. Це сталося майже рефлекторно, коли я проминув його на виході з кімнат у «Поні».
За дивним збігом обставин у гаманці також лежали гроші. Майже шість талантів. Для Емброуза — невелика сума. Достатня для вечора на широку ногу з дамою. Зате для мене це були великі гроші, такі великі, що мені майже стало соромно за крадіжку. Майже.
Розділ тридцять четвертий. Брязкальця
Коли я того вечора повернувся до Анкера, записки для мене від Денни не знайшлося. І жодна записка не чекала на мене вранці. Я замислився, чи знайшов її таки хлопчина з моїм посланням — чи, може, він просто махнув рукою, кинув послання в річку або з’їв його.
Наступного ранку я вирішив, що в мене надто добрий настрій, щоби псувати його неминуче божевільним заняттям з Елодіном. Тож я завдав на плечі лютню й попрямував за річку шукати Денну. Часу на це пішло більше, ніж я планував, але мені кортіло побачити її обличчя, коли я нарешті поверну їй перстень.
***
Я зайшов до ювелірної майстерні й усміхнувся маленькому чоловічкові, що стояв за низенькою вітриною.
— Ви закінчили з перснем?
Він наморщив лоба.
— Пере… перепрошую, пане…
Я зітхнув і, попорпавшись у кишені, видобув папірець.
Чоловічок придивився до нього, а тоді просяяв: до нього дійшло.
— А, так. Звісно. Секунду.
Він пройшов за двері у підсобне приміщення майстерні.
Я трохи розслабився. То був уже третій заклад, до якого я прийшов. Інші розмови складались і близько не так добре.
Крихітний чоловічок вибіг із підсобки.
— Ось, пане, — продемонстрував перстень. — Знову як новенький. І дозвольте зауважити, що камінчик прекрасний.
Я підніс його до світла. Перстень був Деннин.
— Ви добре працюєте, — сказав я.
Тут чоловічок усміхнувся.
— Дякую, пане. Загалом робота обійшлася в сорок п’ять грошів.
Я ледь помітно, нечутно зітхнув. Сподіватися, що Емброуз оплатив роботу заздалегідь, було занадто. Я порахував у голові й виклав на скляну вітрину один талант і шість йотів. При цьому я помітив, що вітрина видається трохи масною, як це буває з двічі зміцненим склом. Провів по ній рукою, знічев’я замислившись, чи не належить вона до тих речей, які я виготовив у Промислі.
Коли ювелір зібрав монети, я помітив дещо ще. Те, що лежало у вітрині.
— Вам упало в око якесь брязкальце? — поштиво запитав ювелір.
Я показав на кольє посередині вітрини.
— Ви маєте чудовий смак, — сказав він, витягнув ключ і відімкнув панель у задній частині вітрини. — Це просто виняткова річ. Тут не лише елегантна оправа — сам по собі камінчик надзвичайно витончений. Такі якісні смарагди у формі видовженої краплі трапляються нечасто.
— Ваша робота? — запитав я.
Ювелір театрально зітхнув.
— На жаль, не можу похвалитися таким досягненням. Його принесла кілька витків тому одна дівчина. Вона, схоже, більше потребувала грошей, аніж оздоб, і ми уклали домовленість.
— Скільки за нього хотіли б? — максимально невимушено запитав я.
Ювелір сказав. Сума була приголомшлива. Я ніколи не бачив стільки грошей одразу. На ці гроші жінка могла би з комфортом жити в Імрі кілька років. Цих грошей стало б на чудову нову арфу. Стало б на лютню зі щирого срібла або, якби вона забажала, на футляр для такої лютні.
Ювелір іще раз зітхнув і похитав головою: мовляв, який недосконалий світ.
— Прикро, — сказав він. — Хто його знає, що штовхає молодих жінок на таке, — відтак він підвів погляд і всміхнувся, піднісши смарагдову краплю до світла. На його обличчі відбилася надія. — Та все ж її втрата — ваша знахідка.
***
Позаяк Денна згадувала у своїй записці «Бочку й кабана», я вирішив шукати її там. Тепер, коли я знав, від чого вона відмовилася, щоб заплатити за футляр для моєї лютні, він іще сильніше обтяжував мені плече. Та все ж що посієш, те й пожнеш, і я сподівався, що після повернення її персня ми будемо квити.
Одначе «Бочка й кабан» виявився не шинком, а просто рестораном. Я, ні на що насправді не сподіваючись, запитав господаря, чи не міг, бува, хтось залишити для мене послання. Ніхто не залишив. Я запитав, чи не пам’ятає він, щоб тут напередодні ввечері була жінка. Темноволоса. Вродлива.
Тут чоловік кивнув.
— Вона довго чекала, — сказав він. — Пам’ятаю, як думав: «І хто змусив би таку жінку чекати?»
Вас дуже здивувало би, скільки є шинків і пансіонів, навіть у такому невеликому місті, як Імрі.
Розділ тридцять п’ятий. Таємниці
Два дні по тому я прямував до Промислу, сподіваючись, що від чесної праці у мене проясниться в голові, а витерпіти дві години Елодінових фанаберій стане легше. Опинившись за три кроки від дверей, я побачив, як подвір’ям до мене біжить дівчинка у блакитному плащі. Її личко під каптуром виражало приголомшливу суміш захвату з тривогою.
Наші погляди зустрілись, і вона припинила бігти до мене. А тоді, не зводячи з мене погляду, ворухнулася так обережно й неприродно, що я не розумів, чого вона хоче, доки вона не повторила. Вона кликала мене за собою.
Спантеличившись, я кивнув. Дівчинка повернулася й пішла з подвір’я, рухаючись із ніяковою напруженістю людини, що відчайдушно намагається бути безтурботною.
Я пішов за нею. За інших обставин подумав би, що вона аферистка й заманює мене до темного провулка, де харцизи виб’ють мені зуби ногами й заберуть у мене гаманець. Але так близько до Університету не було жодного досить небезпечного провулка, та й надворі стояв погожий день.
Урешті дівчинка вийшла на безлюдну частину дороги за склодувною та годинниковою майстернями. Нервово роззирнулася довкола, а тоді повернулася. Її личко, прикрите каптуром, ясно всміхнулося.
— Нарешті я тебе знайшла! — ледве видихнула вона.
Вона була молодша, ніж я думав, щонайбільше чотирнадцятирічна. Її бліде личко обрамляли мишасто-каштанові кучері, що норовили вилізти з-під каптура. І все ж я не міг пригадати, звідки її знаю…
— Ох і важко ж було тебе відстежити! — сказала вона. — Я тиняюся тут стіки, шо моя мамця гадає, ніби в мене коханий в Університеті, — майже сором’язливо промовила вона, і її вуста ледь-ледь вигнулися.
Я відкрив рота, щоб зізнатися, що геть не уявляю, хто вона така. Але перш ніж я встиг вимовити бодай слово, дівчинка заговорила знов.
— Не хвилюйся, — продовжила вона. — Я нікому не сказала, шо йду до тебе, — її ясні очі потемніли від тривоги, наче ставок, коли сонце ховається за хмарою. — Знаю, шо так безпечніше.
Я впізнав її лише тоді, коли її обличчя потемніло від тривоги. Вона була дівчинкою, яку я зустрів у Требоні, пішовши розслідувати чутки про чандріян.
— Ніно, — промовив я, — що ти тут робиш?
— Шукаю тебе, — вона гордо випнула підборіддя. — Я знала, шо ти, либонь, звідси, бо ти знаєш усякі чари, — Ніна роззирнулася довкола. — Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.