Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

не привабливо – спідниця перебувала в жалюгідному стані, черевики – забризкані багнюкою, а капелюшок остаточно зіпсований. На щастя, пан Баер вважав її найкрасивішою жінкою на світі, а вона знайшла його ще більше схожим на Юпітера в той момент, хоч поля його капелюха абсолютно розмокли і з них йому на плечі стікали цівки води (бо він намагався тримати парасольку над Джо), а кожен палець на його рукавичках потребував ремонту.

Перехожі, ймовірно, вважали їх парою недолугих божевільних, оскільки вони абсолютно забули, що хотіли сісти в омнібус, і йшли неквапливо, не помічаючи, що згущаються сутінки, а над головою нависає туман. Їх мало хвилювало те, що подумають інші, бо вони переживали той щасливий час, який рідко трапляється більше одного разу в житті будь-якої людини, ту чарівну мить, яка повертає старому молодість, непривабливому – красу, бідному – багатство, а людським серцям – уявлення про рай.

У професора був такий вигляд, ніби він завоював королівство і світ більше нічого не може запропонувати йому в сенсі блаженства, тоді як Джо крокувала поруч із ним, відчуваючи себе так, немов її місце завжди було тут, дивуючись, як могла вона колись бажати іншої долі. Звичайно, саме вона заговорила першою – маємо на увазі, заговорила розбірливо – бо емоційні вигуки, що послідували за її палким «О, так!» не були зв’язними або такими, що заслуговують на будь-який опис.

– Фридрих, чому ви не…

– Ах, Боже мій, вона називає мене по імені, як ніхто не називав відтоді, як померла Мінна! – вигукнув професор, зупиняючись в калюжі та дивлячись на неї вдячно та захоплено.

– Я завжди подумки називала вас так. Але я не буду, якщо вам не подобається.

– Не подобається? Це солодше для мене, ніж я можу висловити. Говори мені так само «ти», і я вважатиму, що твоя мова майже настільки ж гарна, як і моя.

– Але чи не звучить це «ти» трохи сентиментально?[98] – запитала Джо, потай думаючи, що це чарівне слово.

– Сентиментально? Так. Слава Богу, ми, німці, віримо в сентиментальність і завдяки їй зберігаємо нашу молодість. Ваше англійське «ви» таке холодне, говори «ти», серденько, це так багато значить для мене, – просив пан Баер. У цей момент він радше нагадував романтичного студента, ніж серйозного професора.

– Ну, тоді чому ти не сказав мені все це раніше? – запитала Джо.

– Зараз я повинен відкрити тобі все моє серце, тож з радістю зроблю це, бо ти піклуватимешся про нього в майбутньому. Так ось, послухай, моя Джо, – ах, яке миле, веселе маленьке ім’я! Я хотів сказати щось в той день, коли промовив «до побачення» – ще в Нью-Йорку, але думав, що твій красивий друг заручений із тобою, і тому не сказав жодного слова. Ти відповіла б мені «так» тоді, якби я заговорив?

– Не знаю. Боюся, що ні, тоді в мене взагалі не було серця.

– Не може бути! Я не вірю в це. Воно спало, поки прекрасний принц не прийшов через ліс і не розбудив його. О, звичайно, die erste Liebe ist die beste[99], але на це мені не слід було сподіватися.

– Так, перше кохання – найкраще, тож будь задоволений. У мене не було іншого. Тедді був всього лише моїм хлопчиком і скоро покінчив зі своїм маленьким захопленням, – відповіла Джо, палаючи бажанням виправити помилку професора.

– Добре! Тоді я буду спокійним і щасливим, пересвідчившись, що ти віддала мені все. Я чекав так довго, що стаю трохи егоїстичним, та ти й сама це скоро помітиш, пані професорко.

– Мені це подобається! – вигукнула Джо в захваті від свого нового імені. – Тепер скажи, що ж привело тебе сюди, нарешті, тоді, коли я найбільше хотіла тебе побачити?

– Ось це, – і пан Баер вийняв із кишені жилета затертий газетний листок.

Джо розгорнула його й була дуже збентежена, бо з газети постав її власний вірш, який вона відправила у видання, що платило за вірші, чим і поясняється те, що вона послала туди свій твір для проби.

– Як це могло привести тебе сюди? – запитала вона із подивом.

– Я знайшов це випадково. Я дізнався, що воно твоє, по іменах у ньому та ініціалам замість підпису, і в ньому були рядки, які, здається, звали мене. Прочитай і знайди їх, а я простежу, щоб ти не зайшла в калюжу.

Джо підкорилася й почала квапливо переглядати строфи, яким дала назву:

НА ГОРИЩІ

Чотири скарбниці, із дерева різьблені, в ряд,

Уже потемніли вони від часу й води,

Дивлюся на них – мій щоденний і звичний обряд,

Скарбниці із днів: колись у світі жили

Чотири маленькі сестри, що були

Щасливі та бідні. Єдина прикраса в волоссі —

Безбарвна та вицвіла стрічка. В дощі —

Солодкі та літні – плели, розмовляли і босі

Ділили секрети, а біля каміна плащі

Втрачали вологу й чекали нагоди,

Коли ж група дівчат, чиї імена – на скриньках,

Зберуться разом, відшукавши пригоди.

Чотири красуні – як діви в сітках

Недолугих рибалок. І як ностальгічно

Згадати мені у кошах нитки – в мотках,

І ввечері співи, і гру, і усмішку – так звично.

«Мег» – ім’я, що найпершу скриньку вінчало.

Справедлива й красива, як янгол – будь певний!

До тебе – бо старша – щастя найперше примчало.

З новою сім’єю знайшла ти той спокій душевний,

Якого дівоче єство потаємно бажало.

Ось сукня весільна, фата, ось і квіти гарненькі —

У той день, здається, усе про радість кричало.

А скоро і руки твої – тендітні, маленькі,

Вже двох діточок сердечно і любо тримали.

А я пам’ятаю, як ми всі збиралися разом,

І наші різдвяні вистави, як ми сумували,

Бажаючи мати побільше, і штучним алмазом

Старались прикрасити свій капелюшок чи плаття.

Я знаю, любила ти, Мег, танцювати й співати.

А як же красиво у річці виднілось латаття!

Тепер же дітей ти маєш удома гойдати.

«Джо» – наступна скарбниця принесла коротке ім’я —

Подряпане й зношене, як оті рвані книжки

Й голівки вже хворих ляльок – це сліди забуття.

А колись надворі у зимові часи ми грали в сніжки…

Із казкових земель я принесла додому зразки

Тих нечуваних і таких неможливих мрій.

Я любила свої, власноруч здобуті, казки,

Я любила і слів – поплямованих, диких –