Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

19
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 100
Перейти на сторінку:
табору вже встигли здійняти біля воріт, і аж скривився. Скульптура здалася йому схожою на фоторобот, який складають під час масового психологічного тестування, коли піддослідні отримують фотографії незнайомих людей, ескізи із їхнім зображенням і відповідають на запитання на взірець: «З ким би Ви найбільше хотіли познайомитися?», або «Хто з них, по-Вашому, найкращий батько?», чи «Кого би Ви намагалися уникнути?», «Хто з них, на Вашу думку, злочинець?» І в кожній категорії між фото з відповідями «найбільше» та «найменше» комп’ютер обирав якісь усереднені обличчя, що з першого погляду викликають ту чи іншу думку про характер особи, засновану на результатах масового тестування.

Церкі із відчаєм помітив, що статуя мала схожість із найбільш жіночними образами, в яких посередні чи навіть гірші від посередніх митці традиційно, і при цьому хибно, зображали особистість Христа. Солодке, аж нудне обличчя, очі з порожнім поглядом, манірний усміх, широко розпростерті в обіймах руки. Лопатисті, немов у жінки, стегна, груди з натяком на перса — хіба що то не складки накидки. «О, Господь Голгофи, — видихнув абат Церкі, — та невже ця потолоч Тебе уявляє саме таким чином?» Із зусиллям він міг собі уявити, як ця статуя промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене», — але навіть у думку не могли закрастися слова: «Ідіть від мене геть, прокляті, в огонь вічний»[254]. Такий би не вигнав торговців із Храму. Що за питання, міркував священик, ставили собі укладачі тих тестів; у чиїх збочених мізках міг народитися цей фоторобот? Це був просто анонімний christus[255]. На п’єдесталі читався напис: «РОЗРАДА». Але ж Зелена Зірка не могла не помічати схожості із традиційним гарненьким christus убогих митців. І попри те, запхніть його в кузов фури, пов’яжіть на великий палець ноги червоний прапорець — і ця замислена подібність уже потребуватиме ґрунтовних доказів.

Жінка поклала руку на ручку дверцят, вона спостерігала за панеллю управління машини. Церкі хутенько набрав команду «ШВИДКА СМУГА», й автомобіль стрілою понісся вперед.

— Сьогодні багато грифів, — промовив священик тихо, визираючи на небо з вікна.

Обличчя пасажирки нічого не виражало. Він хвильку дивився на неї.

— Донько, тобі болить?

— Яка різниця?

— Дитино, віддай свій біль Небу.

Вона холодно глянула на нього.

— Гадаєте, це втішить Бога?

— Якщо ти сама запропонуєш, так.

— Мені не зрозуміти Бога, якого втішає дитячий біль!

Священик скривився:

— Ні-ні! Бог радіє не болю, дитино. Адже Небеса радує стійкість душі у вірі й надії, й любові, попри всяку тілесну скорботу. Біль — це як спокуса, тільки в мінусі. Господа не втішають спокуси, які ятрять тіло; Його втішає, коли душа вивищується над усім цим і каже: «Геть, Сатано!» Із болем так само. Він спокушає до відчаю, гніву, зневіри…

— Побережіть сили, отче! Я не скаржуся. Я про дитину. Вона не розуміє вашої проповіді. Але їй болить. Їй болить, а от зрозуміти вас вона не може.

«От що на це сказати? — заціпеніло подумав священик. — Знову розповісти, що Людині якось було даровано чудесну невразливість, а вона її згубила в Едемському саду? Що дитина є клітиною від Адама, тому… Це правда, але в неї хвора дитина, вона сама хвора — і не слухатиме його».

— Доню, не роби цього. Просто не роби.

— Я подумаю, — холодно відповіла жінка.

— Колись у дитинстві в мене був кіт, — поволі пробурмотів абат. — Великий такий сірий котисько завширшки як маленький бульдог, з такими ж великими головою та в’язами. Лінивий і шкодливий. Такі часто здаються якимсь поріддям диявола. Натуральний котисько. Ви ж знаєте, про що я кажу.

— Трошки.

— Котолюби насправді котів не знають. Їх усіх просто неможливо любити, якщо ви їх знаєте. А ті, кого полюбили, котолюбам не до вподоби. От Зікі був якраз таким.

— Тут буде якась мораль? — підозріло поцікавилася жінка.

— Тільки в тому, що я його вбив.

— Стоп. Що би ви не збиралися мені розповісти, негайно спиніться.

— Його збила вантажівка. Переїхала задні лапи. До нашого будинку він якось доповз. Інколи подавав звуки, як під час котячих боїв, або чимось там шарудів, але переважно тихо собі лежав і чекав. Мені раз по раз говорили: «Його треба приспати». Я їм не дозволяв. Мені твердили, що жорстоко лишати тварину в такому стані. Нарешті я сам собі сказав, що коли вже цього не минути, то маю це зробити власноруч. Узяв рушницю, лопату і пішов із ним на узлісся. Поки рив яму, то поклав кота поруч із собою. А потім прострелив йому голову. Це була дрібнокаліберна гвинтівка. Зікі смикнувся кілька разів, аж раптом зіпнувся на лапи і поповз до кущів. Я вистрелив іще раз. Кіт розпластався на землі, і я, подумавши, що тепер він мертвий, поклав його в яму. Але після кількох шпол ґрунту Зікі стрепенувся, видряпався із землі та знову поповз у чагарі. Я скиглив голосніше від кота. Довелося добивати його лопатою. Отож, поклав нещасного назад у яму і ніби алебардою прохромив його заступом. Увесь цей час Зікі бився в конвульсіях. Мені потім сказали, що то просто спинномозковий рефлекс, але я не йняв віри. Я знав того кота. Він хотів долізти до кущів, просто лягти там і ждати смерті. Перед лицем Бога я шкодував, що не дав йому туди дістатися і померти, як помирають коти, лежачи десь на самоті, — з гідністю. Згадуючи цю історію, я завжди картаю себе. Зікі — просто кіт, але…

— Закрийте рота! — прошепотіла вона.

— …але навіть стародавні язичники помітили, що Природа не дає нічого такого, чого би ви не могли стерпіти. Якщо це правда про котів, то хіба не більшою мірою це стосується істоти з раціональним мисленням та волею? Що би ви собі не думали про Небеса!

— Закрийте рота, трясця вам, закрийте ж рота! — шипіла жінка.

— Якщо мої слова звучать досить грубо, — промовив священик, — то це радше стосується тебе, ніж дитини. Сама ж говориш, що дитина не здатна зрозуміти. А ти, за твоїми ж словами, не скаржишся. Відтак…

— Відтак ви просите мене дозволити їй померти повільною смертю і…

— Ні! Я не прошу. Як священик Христовий, владою, даною мені Господом Усемогутнім, я наказую тобі не накладати руки на своє дитя, не офірувати його життя облудному богу прагматичного милосердя. Я не раджу. Я заклинаю та наказую іменем Царя Небесного Ісуса Христа. Це тобі зрозуміло?

Дом Церкі ще ніколи не промовляв таким тоном, і легкість, із якою ці слова зірвалися з його вуст, подивувала навіть самого священика. Він не зводив

1 ... 82 83 84 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."