Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

із неї очей, а жінка понурила погляд. На якусь мить абатові стало страшно, що вона розсміється йому в обличчя. У ці часи люди зазвичай підхіхікували, коли Свята Церква подекуди натякала, нібито й досі має право володарювати над усіма народами й державами. І все ж таки зболена жінка з маленькою дитиною при смерті на руках відчувала справжність його наказу. Намагатися пробудити голос її розуму — грубо. Тепер він про це шкодував. Простим і прямим приписом можна було би досягнути того, чого не судилося переконанням. Зараз їй просто потрібен владний голос, потрібен більше, ніж умовляння. Це було видно по тому, як вона понурилася, хоча наказ пролунав у якомога ласкавішій формі, наскільки це дозволяв тембр.

Вони в’їхали в місто. Церкі зупинявся на пошті, щоби вкинути листа, відтак коло Святого Михаїла, щоби із отцем Сіло перекинутися кількома словами про біженців, а тоді ще раз заїхав в управління Внутрішніх сил зональної оборони по копію свіжих розпоряджень щодо цивільного захисту. І кожного разу, коли він повертався до машини, боявся, що вже її не застане, але жінка так і сиділа з дитиною на руках, втупившись невидющим поглядом удалину.

— То ти мені скажеш, дитино, куди тобі було потрібно? — нарешті спитав він у неї.

— Ніде мені не потрібно. Я передумала.

Він посміхнувся.

— Але ж ти так поспішала в місто.

— Забудьте, отче. Я передумала.

— Добре. Тоді ми вертаємося додому. Може, дозволиш сестрам на кілька днів узяти клопіт над твоєю донькою?

— Я подумаю.

Машина неслася автострадою назад в абатство. Із наближенням до табору Зеленої Зірки абат зрозумів, що там щось змінилося. Пікетувальники більше не крокували своїм маршрутом. Вони стояли, збившись докупки, осторонь і про щось перемовлялися з правоохоронцями і третьою особою, не знайомою настоятелеві. Абат скомандував авто на смугу з повільнішим рухом. Один із новіціїв побачив і впізнав його машину та замахав своїм плакатом. Дом Церкі не збирався зупинятися, поки з ним у салоні були пасажири, але тут попереду на смуту вийшов поліцейський та помахав жезлом перед детекторами перешкод автомобіля. Автопілот миттєво зреагував і зупинив легковик. Корячись наступній команді, він з’їхав із дороги. Церкі не міг не послухатися. Підійшли двоє правоохоронців, списали номери та витребували права. Один із них допитливо глянув на жінку та дитину, зауваживши червоні квитки. Інший махнув рукою, показуючи на тепер пасивний шерег протестувальників.

— То це ви тут розвели своє страхопуддя, еге ж? — буркнув він до абата. — Он бачите того чоловіка в коричневому кітелі? В нього для вас маленька новина. Краще вам її вислухати. — І поліцейський кивнув головою в сторону опецькуватого чоловічка, які зазвичай водяться в судових залах. Той бундючно посунув до них.

Знову розплакалася дитина. Її матір непосидюче закрутилася на місці.

— Панове, цій жінці і її дитині зле. Я все підтверджую, але прошу дозволити нам їхати далі в абатство. Потім я повернуся без неї.

Поліціянт іще раз глянув на жінку:

— Пані?

Вона прикипіла поглядом до табору і підвела очі на статую, що височіла над входом.

— Я тут виходжу, — сказала безбарвним голосом абатова пасажирка.

— Вам стане краще, пані, — промовив він, іще раз подивившись на червоні квитки.

— Ні! — Дом Церкі схопив її за руку. — Дитино, я тобі забороняю…

Поліцейський миттєво перейняв священиків зап’ясток.

— Відпустіть! — гаркнув він, і вже лагідніше додав: — Пані, він — ваш опікун? Чи як?

— Ні.

— З якого дива ви забороняєте жінці виходити? — поставив питання руба поліцейський. — Ви тут, добродію, вже всім добряче в’їлися в печінки. Краще вам…

Церкі його не слухав, а заторохтів до пасажирки. Вона мотала головою.

— Ну, тоді дитину. Дозволь мені забрати дитину до сестер. Я наполягаю…

— Пані, це ваша дитина? — запитав у неї поліцейський. Жінка вже вийшла, але її маля все ще лишалося в руках настоятеля.

— Моя, — кивнула вона.

— Він вас утримував силоміць?

— Ні.

— Пані, що ви хочете робити?

Вона завагалася.

— Сідай назад у машину, — проказав дом Церкі.

— Збавте тон, добродію! — гаркнув поліцейський.

— Пані, як учинимо з дитиною?

— Ми сходимо тут обоє, — відповіла жінка.

Церкі грюкнув дверцятами і спробував завести автомобіль, але тут у вікно влетіла рука правоохоронця, натиснула кнопку «СКАСУВАТИ» та дістала ключ.

— Спроба викрадення? — забурмотів один поліцейський до іншого.

— Можливо. — Дверцята відчинилися. — Віддайте дитину матері!

— І дозволити, щоб її тут убили? — спитав абат. — Вам доведеться застосувати силу.

— Феле, ану зайди з іншого боку.

— Ні!

— Пропхни трохи жезл йому під пахву. Отак. Тягни! Пані, все гаразд… Ось ваша дитина. Ні, мабуть, у вас не вийде. Куди вам на отих милицях! Корсе? Де Корс? Агов, доку!

Абат Церкі вихопив із натовпу знайоме обличчя, що пробиралося до них.

— Дістаньте дитину, поки ми потримаємо цього психа, зробите?

Не сказавши ні слова, лікар зі священиком обмінялися поглядами, і дитину дістали з машини. Поліцейські відпустили руки абата. Коли один із них озирнувся, то побачив, що його впритул оточили новіції з піднятими плакатами. Він розцінив це як потенційний збройний напад і потягнувся до пістолета.

— Назад! — крикнув він.

Спантеличені послушники відступили.

— Вилазьте.

Абат вийшов із машини й тут-таки потрапив перед очі опецькуватого чиновника суду. Той поплескав його по руці складеним папірцем:

— Щойно виписали судову заборону, яку мушу вам зачитати та пояснити. Ось ваш примірник. Поліцейські — свідки, що її вручаю персонально, тому опиратися…

— Ой, дайте-но її сюди.

— Так би й одразу. Суд проголошує: «Беручи до уваги заяву позовної сторони про серйозне порушення громадського порядку…»

— Кидайте плакати в ту бочку з попелом, — звернувся Церкі до новіціїв, — якщо ніхто не заперечуватиме. — На слухання припису він часу не гаяв, але підійшов до правоохоронців під монотонне стакато судового кур’єра позаду. — Мене заарештовано?

— Саме вирішуємо.

— «…та явитися в суд зазначеного вище числа задля демонстрації причини, з якої судова заборона…»

— Якесь конкретне обвинувачення?

— З огляду на ваш тон — чотири або п’ять років за хуліганство влаштує?

Із воріт знову вигулькнув Корс. Матір з дитиною провели в табір. Вираз обличчя в лікаря був серйозний, якщо не винуватий.

— Послухайте, отче… — промовив він. — Я розумію ваші почуття, але… — Несподівано правим джебом абат Церкі поцілив лікарю межі очі. Корс утратив рівновагу і гепнувся прямо на проїзді. Вигляд він мав спантеличений. Кілька разів шморгнув, і раптом із носа заюшила кров. Поліція скрутила священикові руки за спиною.

— «…дотримуйтеся вказівок… — бубонів собі далі чиновник, — щоби рішення на користь позивача на основі мовчазної згоди з позовом…»

— Забирайте його в машину, — скомандував один із поліцейських.

Йшлося не про власний автомобіль священика, а патрульну