Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

днів війни став національним героєм — за те, що в соцмережах глузував із росіян і дражнив їх навіть тоді, коли вони штурмували його місто. Наприклад, соцмережами розлетівся допис Кіма, де він пропонував їжу та квиток додому російським солдатам, які складуть зброю. Слава Кіма зростала, і медіа почали називати його можливим наступником Зеленського. Помічники президента не зраділи та наполегливо порадили Кіму притлумити свою публічну активність.

— Це вже дошкуляло, — зізнався мені один із них.

Тепер, коли потяг Зеленського в’їжджав у Миколаїв, напружені взаємини були вже в минулому. Губернатор Кім у камуфляжно-зеленій футболці — обов’язковому нині атрибуті для українських політиків — зустрів президентську делегацію на вокзалі та провів екскурсію містом і його руїнами. Перша атака росіян на Миколаїв сталася 26 лютого, на третій день вторгнення. Наступаючи на північ із Криму, загарбники взяли під контроль розташований неподалік аеропорт — «Херсон» — і планували облаштувати там базу для свого подальшого просування півднем України. Ремонт аеропорту завершили лише торік. На відкритті презентували як зразковий об’єкт «Великого будівництва» — урядового проекту Зеленського з розвитку інфраструктури країни. Кирило Тимошенко, який наглядав за проектом, на початку вторгнення хвилювався, що аеропорт може стати полем бою, і відправив генералу Залужному текстове повідомлення: «Будь ласка, працюйте біля нього дуже обережно. Злітно-посадкова смуга нова». Генерал відповів: «Звісно, зрозуміло». Кілька днів по тому бойові дрони та артилерія українців розбили російські сили в аеропорту, знищивши безліч ворожої техніки та повітряних суден. Залужний надіслав Тимошенку світлину пошкоджень. Злітно-посадкова була зруйнована. Будівля термінала обвалилася. Генерал додав: «Вибач».

Наступними тижнями росіяни не полишали спроб захопити й утримати аеропорт, відправляли свої колони, хвиля за хвилею, під приціл української артилерії. Сотні російських військових і принаймні один генерал загинули, а назва найближчого села — Чорнобаївка — стала синонімом української непокори та символом неспроможності росіян вчитися на власних найдорожчих помилках. У відео, опублікованому 5 березня, Віталій Кім повідомив, що загарбників від Миколаєва відігнали.

— Вони просто тікають!

Однак далеко росіяни не пішли. Окопалися довкола Херсона, приблизно в шістдесяти кілометрах на південний схід від Миколаєва, а далі російські ракети та артилерія взяли реванш за поразку і почали обстрілювати місто, яке зупинило їхнє просування. Одна ракета 29 березня влучила в будівлю Миколаївської обласної державної адміністрації, убила щонайменше тридцять одну людину та зруйнувала кабінет губернатора. Кіму пощастило опинитися на той час в іншому місці — і тому вижити. У червні він повіз до будівлі Зеленського, і той здригнувся, побачивши масштаби руйнувань. Центральна частина обвалилася, і в середині будівлі зяяла величезна діра.

Обстріли тривали місяцями. Кожне місто, яке зуміло стримати ворога, від Харкова на сході до Запоріжжя на півдні, потерпало від жорстоких бомбардувань, гинули сотні цивільних: росіяни тероризували людей, яких не спромоглися підкорити. Під час візиту Зеленського по Миколаєву вдарило щонайменше чотири ракети. Напередодні ракета влучила в один із найбільших заводів міста. Проте президент вирішив не робити ці атаки головною темою своєї поїздки на південний фронт. Вручив медалі оборонцям регіону, зокрема й губернатору Кіму. Насамперед зосередився на процесі відновлення і відбудови. Зеленський із Кімом обміркували ремонт системи водопостачання, зруйнованої російськими бомбами ще на початку вторгнення. Обговорили врожай у регіоні, як забезпечити фермерам пальне для комбайнів, сховища для зерна та логістичні маршрути для його вивезення. Того ж дня вже в Одесі, найбільшому морському порту країни, Зеленський зосередився на плані поновити експорт харчових продуктів, для чого доведеться переконати росіян послабити блокаду судноплавних шляхів у Чорному морі. Дорогою назад до Києва вийшов попівночі зі свого вагона та записав звернення у тамбурі, змушений підвищувати голос через гуркіт потяга.

— Втрати значні, багато зруйнованих житлових будинків, порушена цивільна логістика, багато соціальних питань.

Він наказав чиновникам у регіоні опікуватися не лише питаннями оборони, а й відбудовою, соціальними послугами та допомогою постраждалим.

— Усе зруйноване обов’язково відновимо, — сказав президент. — Немає у Росії стільки ракет, скільки у наших людей — бажання жити.

На той час — чотири місяці від початку війни — до України з Європейського Союзу повернулося близько трьох мільйонів біженців, щодня прибувало майже тридцять тисяч людей. Зеленський хотів переконатися, що вони матимуть принаймні світло й тепло, школи для своїх дітей, можливість працювати та забезпечувати родину. Вимоги війни не звільняли президента ані від буденніших обов’язків лідера, ані від побоювань, що народ утратить терпець і зрештою повстане. Державі відчутно бракувало ресурсів для надання соціальної підтримки військовослужбовцям, кількість яких від початку вторгнення зросла майже втричі і сягнула семисот тисяч. Необхідність виплачувати їм зарплати, не кажучи вже про оплату лікування, в середині літа довела державний бюджет до критичної межі, і помічники Зеленського розуміли політичні ризики в разі неспроможності подбати про військових. Близький друг президента і лідер його фракції в парламенті Давид Арахамія оцінив, що наприкінці війни Україна матиме два мільйони чинних або відставних військовослужбовців, що становитиме близько 15 % економічно активного населення.

— Нам не вистачить грошей, щоб усі були задоволені[292], — сказав він того літа на форумі військових ветеранів.

Якщо держава не зможе знайти способу, як їх підтримати, додав Арахамія, «вони винесуть нас ногами вперед, усіх міністрів, політиків, весь уряд».

* * *

Наступного дня після повернення Зеленського з південного фронту я вирушив на зустріч із першою леді до її офісу, розташованого двома поверхами нижче офісу президента. У цей червневий понеділок в резиденції було тихо, куди спокійніше, ніж місяць-два тому. З покращенням погоди працівники адміністрації почали брати відпустки для відпочинку. Головним пунктом президентського розкладу на сьогодні була зустріч з американським актором Беном Стіллером — того літа Банкова стала місцем паломництва для голлівудських зірок. Солдати на посту охорони біля входу видавалися розслабленими, хоча після моєї згадки про узгоджений візит до Олени їхні обличчя посуворішали. До мене спустився старший офіцер державної служби безпеки, розпитав про деталі домовленості. Охоронці обшукали мою сумку з особливою увагою — і не пропустили до першої леді жоден із електронних пристроїв.

Я піднявся на другий поверх, де на мене з порога пильно глянув її особистий охоронець, велетень Ярослав; спереду на ремені в нього був закріплений кинджал. Якби не Ярослав та інші солдати, офіс Олени в президентській резиденції нагадував би елітну дизайнерську студію: приглушеного сірого відтінку стіни, фіолетові килими, букети з папороті в бетонних вазах. Зі столика біля входу на мене дивилося обличчя першої леді з обкладинок журналів: один був французький, другий — польський, третій — українське видання Vogue. Зі мною прийшов фотограф, щоб зробити її портрет