Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

для обкладинки Time[293], і Олену, яка увійшла до кабінету, здивувало розташування студійного світла. Навколо неї метушилися помічники, поправляли одяг, зачіску та макіяж. Для камер стиліст убрав першу леді в яскравий жовтий піджак, але від талії донизу вона була одягнена, як колишня Олена-сценаристка, у мішкуваті джинси та незграбні лофери.

З початком вторгнення вона припинила писати сценарії для своєї старої кіностудії.

— До війни я могла робити й те, і те, — пояснила мені. — Більше не можу.

Олена спробувала, але заняття здалося легковажним, і тепер їй нетерпеливилося розповісти про свій новий напрямок роботи — проєкти, за які вона взялася, щоб допомогти українцям долати психологічні травми та, коли це можливо, підтримати власного чоловіка. Вони кілька разів обговорювали її ідеї щодо надання психологічної допомоги жертвам війни, і президент заохочував Олену не шкодувати на це сил. Утім, обмірковувати справу разом заважала відстань. Надто короткі й рідкісні зустрічі не завжди дозволяли розповісти Зеленському навіть про дітей та щось особисте — що вже казати про публічні амбіції Олени як першої леді.

— Він не дає відгуків про мою роботу, — безбарвно сказала вона мені. — Не втручається.

Тож Олена склала собі програму і використала можливості власної адміністрації — які вже були, — щоб проштовхнути свої проєкти через державну бюрократію. Як і безліч інших українців, Олена знаходила розраду в тому, щоб робити свій, хай невеликий, внесок у майбутню перемогу країни, у полегшення страждань її жертв. Людей, що просто спостерігали або невідривно гортали стрічку новин, розпач охоплював найлегше; тим же, хто знаходив для себе бодай якусь форму служіння — чи то наповнювати мішки піском, чи готувати їжу для солдатів на блокпосту, — це допомагало усталювати настрій і протистояти божевіллю та депресії. Уже на початку літа дні Олени були наповнені виступами, зустрічами, панельними дискусіями та інтерв’ю. Вона запровадила навчальну програму для кризових психологів — і гарячі лінії, щоб послуги цих психологів були доступними кожному. Переконати українців звертатися по психологічну допомогу виявилося неабияк складно. У нашій розмові Олена послуговувалася терміном «ментальне здоров’я», запозиченим з англійської мови, адже описати це поняття українською важко.

— Маємо виняткову недовіру до назв, що містять слово «психо», — пояснила перша леді.

Термін «психотерапія» часто асоціюється з державними психіатричними лікарнями — закладами, де хворих ізолюють від суспільства. Чимало цих упереджень, розповідала Зеленська, сягає корінням у часи Радянського Союзу, коли цілі покоління українців привчали долати травму, приховуючи її.

— Давай собі раду, долай проблеми, а якщо бідкаєшся, то ти слабак, — описувала Олена радянський підхід.

Разом із Міністерством охорони здоров’я вона почала розвивати мережу психологів і психотерапевтів, які надавали б кризову допомогу солдатам і цивільним. За оцінками міністерства, тієї чи іншої форми піклування про ментальне здоров’я потребуватиме близько третини населення — п’ятнадцять мільйонів людей. Олена та її чоловік — не виняток.

— Ти все це вбираєш у себе, — сказала вона про війну. — Кожен із нас, і я теж, відчуває, що його психологічний стан не такий, яким мав би бути.

Минуло чотири місяці від початку вторгнення, і перша леді підкреслила:

— Усі ми не в порядку.

* * *

Наступного тижня після поїздки на південь Зеленський знову зосередився на своїй політичній програмі у столиці, де продовжив проріджувати опозицію. Міністерство юстиції повністю заборонило політичну партію Медведчука. Діяльність кількох інших партій призупинили на час війни через їхні ймовірні зв’язки з Росією. Зеленський також поквитався зі своїм колишнім покровителем — банкіром та медіамагнатом Ігорем Коломойським, якого в липні держава раптом позбавила українського громадянства. Те саме сталося з Геннадієм Корбаном, впливовим бізнесменом і політиком із Дніпровщини. Коли той намагався в’їхати в країну, прикордонники вилучили в нього паспорт і не впустили до України.

— Ми надаємо громадянство нашої держави або позбавляємо, — зі самовдоволеною посмішкою відповів президент на прохання пояснити таке рішення. — Це постійний процес[294].

До середини літа провідні політичні клани України втомилися від свавілля Зеленського. Чимало депутатів почали замислюватися, чи впорається він із повноваженнями, довіреними йому в умовах воєнного стану, і чи зуміє колись від них відмовитися.

— Такі повноваження треба використовувати обережно, — казав відомий промисловець і депутат Верховної Ради, родом з Маріуполя, Сергій Тарута. — Вони мають об’єднувати нас, а не маніпулювати нами. Ними не можна послуговуватися для боротьби з політичними опонентами.

У вечір проти вторгнення Тарута разом з іншими заможними бізнесменами був на зустрічі із Зеленським у його офісі. Тоді домовилися укласти політичне перемир’я, і більшість учасників його дотримувала. Перші тижні тотальної війни не було чутно публічної критики влади. Політики, які залишилися в Україні, незалежно від своїх попередніх поглядів, зосередилися на національній обороні. Тепер це перемир’я порушене, сказав мені Тарута, і винувата команда президента.

— Вони зайняті знищенням політичних конкурентів. Це божевілля.

В умовах воєнного стану Верховна Рада майже не мала важелів для стримування президентської влади. Депутати продовжували працювати за зачиненими дверима та автоматично затверджувати ініціативи, спущені з Банкової. Журналістів не допускали не лише до пленарних засідань, а й всередину будівлі. Утім, розповів мені Тарута, на неофіційних зустрічах і нарадах законодавці почали нарікати на хибні дії Зеленського перед початком вторгнення.

— Можна було б уникнути паніки та водночас підготуватися, — стверджував Тарута. — Ці речі не є несумісними.

Над усе його непокоїла доля рідного Маріуполя. На початку війни 2014 року Тарута працював головою облдержадміністрації Донецької області, куди входить і Маріуполь, тож був знайомий із військовими планами оборони міста. Щоб зупинити просування російських сил із Криму, українці замінували вузький перешийок, що з’єднує Крим із материком. Також заклали вибухівку навколо мосту, який веде на північ із Криму через Чонгарську протоку. Однак вранці 24 лютого, коли розпочалося вторгнення, жодна із цих бомб не підірвалася. Міст залишився стояти, і захищені бронею російські колони по ньому пройшли та покотили на північ, у район Херсона і далі на Маріуполь.

— Чонгарський міст було заміновано ще 2014 року, — розповідав мені Тарута. — Чому його не підірвали? Чому дозволили росіянам пройти?

Жоден представник армії або президентської адміністрації не дав пояснень цього катастрофічного промаху. Його не обговорювали в деталях на телемарафоні. Олексій Арестович, якого запитали про це на початку травня, дав чесну, хоча й невтішну відповідь:

— Про*бали[295].

Президент із помічниками пообіцяли провести розслідування та покарати всіх посадовців, які через свою недбалість або ж зраду сприяли просуванню росіян. У перші місяці війни таких обіцянок вистачало, щоб відвернути увагу від вимог про прозорість і відповідальність. Утім, до середини літа опоненти Зеленського втратили терпіння, та й суспільство вже було не