Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Колективізація сільського господарства й голод в Україні 1933 року

Україна, по суті, була нацією, яка складалася з селян і національної інтелігенції. Хоча запровадження українізації заохочувало багатьох із них переходити до інших соціальних ролей, не втрачаючи українську ідентичність, абсолютна більшість у 1933 році все ще обробляла землю. Для українців неп та українізація були сторонами однієї монети: влада пішла на обидві поступки, щоб заспокоїти соціальні сили, яким більшовики не змогли завдати вирішальної поразки. Упродовж 1920-х офіційні тези в пресі радянської України визначали основним завданням партії навернення до неї «сільських мас» загалом і сільської інтелігенції зокрема[943]. Є достатньо свідчень, що цей підхід мав лише обмежений успіх. Наприклад, сільських кореспондентів (сількорів), яких заохочували долучатися до радянської преси про сільське життя, уникали їхні сусіди. Більшість селян не відчували прихильності до режиму, який підтримували сількори. Затонський чесно визнав у своїй промові 1926 року на конференції сількорів, що вони є меншістю. Він запевнив: у керівництві знають, що таким активістам як сількори в селах працювати важко, знають і про ставлення до сількорів, яке демонструють куркулі й деякі ганебні представники радянської влади[944].

Режиму не вдалося завоювати серце й розум українського селянства, однак його представники успішно освоїли сільські регіони, яким вони протистояли під час революції як абсолютно чужим. На додачу до наново створеного руху сількорів залишилися старі комнезами, хоча й у дещо іншій формі. Незважаючи на заклики з боку провідних лідерів відмовитися від цього грубого й уже відпрацьованого методу, який застосовували з часів воєнного комунізму, «реорганізація» комнезамів 1925-го, яку влаштували Каганович і Петровський за постійного погодження зі Сталіним, просто позбавила їх політичної влади й залишила як «добровільні громадські організації»[945]. Поступово розширювалися повноваження сільрад, і з реорганізацією комнезамів у 1925 році вони стали головними державними органами в сільській місцевості. До того ж,

на місцях ГПУ використало час непу в першу чергу для розбудови неймовірно складної мережі своєї таємної аґентури. Його таємні резиденти, під видом страхових агентів, інструкторів, статистиків, аґрономів і т. п. наполегливо працювали над утворенням густої мережі сексотів-аґентів ГПУ. Але замасковані резиденти ГПУ не втягали сексотів до зрадницької праці. Вони тільки, ходячи по селах, приглядалися, вибирали і намічали кандидатів у аґенти ГПУ і давали про це відомости в Окрвідділи ГПУ і т. д. Намічену в сексоти чи аґенти (який ще нічого про це не знав) особу викликали до Окрвідділу. «Поговоривши» з ним (при лежачому на столі нагані) начальник окрвідділу давав підписувати зобов’язання й вже після цього такий сексот зв’язувався з райрезидентом ГПУ в районі свого замешкання.

Кількість їх у кожній місцевості була узалежнена від кількости населення, загально таким способом завербовані складали інколи поважний відсоток населення. Сексоти, як відомо, одні про других не знали, а це неймовірно сприяло акції ГПУ і у взаємоконтролі самих сексотів. Після цього населення вже взагалі не знало, кого треба оберігатися, а про будь-яке довір’я до будь-кого уже тяжко було навіть подумати. В наслідок цього й дійшло до такого стану, що син доносив на батька, брат на брата… Це й була одна з найжахливіших метод терору проти людности під Совєтами.[946]

Районні резиденти ОДПУ та їхні таємні співробітники допомагали режиму не тільки виявляти тих, хто був відкрито ворожий, а й також потенційних ворогів. Ситуація змінилася, радянський режим в Україні мав тепер велику мережу в селі, і це значно його посилило. Хоч би коли партія визначила час, зручний для остаточних порахунків, — режим був готовий. Режим завжди вважав «куркулів» своїм головним ворогом у селі, всюдисущим супротивником; місце «куркулів» у світогляді більшовиків можна порівняти з місцем євреїв у нацистській ідеології: це втілення зла. Їх сприймали як основу українського націоналізму, тому українські «куркулі» відчували більшу ворожість із боку режиму, ніж російські. Засвідчує цю ворожість і те, що комнезами залишили, і той факт, що до кінця 1923-го на ці організації було покладено обов’язок «розкуркулення» (тобто конфіскації й перерозподілення «надлишкової» землі та власності «куркулів», неповної експропріації). Навіть після того, як програма офіційно завершилася, голова України Григорій Петровський схвалював її, стверджуючи, що революція вирішила земельне питання і розкуркуленням, мовляв, лише відтяли хвоста тому, що залишилося[947]. Остаточне винищення «куркулів як класу» було, власне, ідеологічним імперативом, із яким жоден комуніст не міг не погодитися в принципі.

Кого вважали «куркулем»? За базовим визначенням, «куркулем» називали господаря, чий дохід перевищував дохід звичайного трудівника, але різниця між «куркулем» і середняком ґрунтувалася на джерелі прибутку. За офіційною інформацією, опублікованою в 1926 році, середняк заробляв на життя виключно власною працею та працею своєї родини, тоді як «куркуль» наймав працівників. За тогочасними підрахунками, «куркулі» становили від чотирьох до п’яти відсотків сільського населення, а подекуди дуже незначну частку — один чи два відсотки[948]. Проблема виникла через гнучкість у визначенні широкої категорії прихильників «куркулів» — «підкуркульників». До цієї категорії можна було віднести будь-якого селянина, що чинив спротив офіційній політиці, і на нього поширювалися репресії під час розкуркулення, тобто була можливість репресувати кожного, хто був під підозрою. Під час розкуркулення навіть бідних селян часто маркували як «підкуркульників» і депортували, якщо не гірше[949]. Категорія «підкуркульників» базувалася радше на ставленні, ніж на матеріальному становищі особи, до якої застосовувалася. Навіть найбіднішу людину в селі могли назвати «підкуркульником». Загальна недовіра до «власницьких інстинктів дрібної буржуазії» серед селянства загалом зумовила широке застосування обох категорій: і куркулів, і підкуркульників. На додачу більшовицька ідеологія визначала селянство як основу збереження національності. Як писав Сталін, «основу національного питання, його внутрішню суть все ж становить питання селянське»[950]. Таким чином, змішування понять класу та національності в ідеології класової боротьби стало виправданням того, що, по суті, було кампанією на знищення української нації як соціального організму й політичного чинника.

Перший підготовчий залп війни режиму проти українського селянства можна датувати 1926-м роком[951], коли почали застосовувати так званий експертний податок. Це надзвичайне стягнення, спершу лише з господарств, які мали 10 гектарів землі, а пізніше з усіх, кого місцева влада хотіла вижити із землі. Господарства, на які вказали «експерти», мали віддавати не тільки обов’язкове стягнення 440—600 кілограмів із гектара оброблюваної землі, а й додатковий податок 800—1000 кілограмів з гектара, а часто ще й повторно. Коли ресурси «куркуля» було виснажено, його брали «на буксир», тобто