Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Політику «знищення куркулів як класу» та форсованої загальної колективізації проголосив Сталін 27 грудня 1929 року на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів і затвердив ЦК ВКП(б) у резолюціях від 5 і 30 січня 1930-го року[953]. Різноманітні заходи, що передували кінцевій експропріації, дуже мало залишили режиму на останок. В одній окрузі конфіскували 4080 господарств у січні-лютому 1930 року, і лише тут було реквізовано 2367 будинків, 3750 коней, 2460 корів[954], 1747 плугів і 125743 пуди зерна та борошна[955]. Український робітник, у якого взяли інтерв’ю в ранніх 1950-х, розповідав, як це сталося з його батьком — досить типовий випадок:

Спочатку вони дали нам план зі збору зерна, який мій батько виконав. Після цього ми отримали другий план, що передбачав здачу більшої кількості зерна. Він мусив продати двох коней, щоб мати гроші купити зерно для забору. Після цього йому призначили третій план… Це був серпень 1928 року, якраз після збору врожаю. Усе те зайняло чотири місяці. Після того як йому дали третій план, він сказав: «Я не виконуватиму його, тому що вони заберуть усе й це ніколи не припиниться». Так і повідомив їм, на що ті відповіли: «Ми дамо тобі п’ять днів, щоб виконати план, і якщо не здаси зерно, усе твоє майно конфіскується». Це й сталося. Вони прийшли через п’ять днів і склали повний опис нашої власності, до останніх ножа й виделки. На наше майно наклали арешт, а це означало, що нас позбавили права продавати його або навіть викидати геть… Арешт тривав приблизно 20 днів. Однієї листопадової ночі прибув віз від сільради й забрав усе, включно з останньою коровою та свинею. Вони відвезли все майно в колгосп, залишили тільки по зміні одягу для кожного з нас, решту відправили на сільський склад для продажу. Ще за три дні приїхала районна міліція й забрала мого батька. Він так ніколи й не повернувся, і ми ніколи більше не чули про нього. Усі речі було передано колгоспу, і наше майно продали на аукціоні. Ми залишалися у власному домі ще на місяць, тому що він ще вважався нашим. Тоді вони прийшли до нас із великою кількістю державних зобов’язань. Моя мати сказала: «Як ми можемо виконати це, ми не маємо ні копійки?». Вони відповіли: «Завтра, якщо не купите те, що вказано у зобов’язанні, ми змушені будемо продати ваш будинок». Далі вони прийшли, оцінили хату й продали її кооперативу. Нас було виселено з дому, і ми мали жити в малій однокімнатній хатинці, що стояла на нашій землі.

У грудні, коли вже впав сніг, однієї ночі вони прийшли й виселили нас із тієї хатинки. «Куди ми можемо піти?» — спитала моя мати. «Куди завгодно, — сказали вони, — але ви мусите забратися звідси». Вони посадили нас на віз і покинули так: мене, моїх матір і маленьку сестру[956].

Інші розповідають, що їх уникали сусіди, бо ширилися чутки, нібито тих, хто прихистить куркуля, так само розкуркулять[957]. Розкуркулення, що зазвичай відбувалося одночасно із закриттям місцевої церкви й висиланням учителя сільської школи, якщо він вважався підозрілим, було нищенням сільських лідерів, найкращих господарств, найбільш національно свідомих, — у надії запобігти протистоянню, позбавляючи сили всіх здатних його очолити. Приблизно 200 тис. родин було розкуркулено[958].

Тоді проходила колективізація, що часто прикривалася ширмою демократії — тобто селяни мусили самі голосувати за те, щоб відмовитися від своїх господарств. Ще один українець, який дав інтерв’ю Гарвардському проекту, розповів про мітинг так:

Офіційного представника районного виконавчого комітету відправляли в кожне село. Його завданням було організувати колгосп або кілька колгоспів залежно від кількості людей, що там мешкали. Він скликав зустріч у селі, щоб усе скидалося на демократію. Я був на одній із таких зустрічей і бачив, як селяни голосували. Партійний представник кричав: «Хто підтримує колективізацію сільського господарства?». Ніхто не відповідав. Він викрикнув знову: «Хто за колективізацію сільського господарства?». Знову жодної відповіді. Тоді він вигукнув: «Хто проти колективізації сільського господарства?». Усі селяни підняли руки. Далі запитав: «А хто проти радянської влади?». Ніхто не реагував. З цього можете зробити висновки, як селяни хотіли долучатися до колективної системи[959].

А проте вони долучалися до неї, і примусова колективізація серед українських селян відбувалася навіть швидше, ніж у інших регіонах Союзу. Наказом від 5 січня було виокремлено для прискореної колективізації переважно неросійську південну частину СРСР — регіони зі значним українським населенням на Північному Кавказі та Поволжя[960].

Крім того, в Україні колективізація проводилася суворіше, ніж у Росії. Це демонструють такі показники колективізації селянства в Україні та Росії:

Така тенденція продовжувався й у наступні роки: 91,3 % господарств в Україні було колективізовано вже станом на 1935-й рік, тоді як в Росії не дійшли до позначки в 90 % до кінця 1937-го[961]. Вищі темпи колективізації в Україні тільки почасти можна пояснити тим, що в пріоритеті були найважливіші регіони з виробництва зерна. В Україні колективізація мала особливе завдання, яке партійний орган «Пролетарська правда» сформулював 22 січня 1930 року: «Знищити соціяльну базу українського націоналізму — індивідуальні сільські господарства»[962].

Українське селянство відповіло боротьбою. Навіть радянські джерела підтверджують це. За даними А. Ф. Чмиги, кількість зареєстрованих «куркульських терористичних актів» зросла вчетверо з 1927-го по 1929-й, 1262 такі акти було скоєно впродовж останнього року[963]. Проте лише в першій половині 1930-го сталося більше випадків активного спротиву, ніж за весь попередній рік — понад 1,5 тис.[964] Показники за пізніший період просто недоступні, можливо, через надзвичайну поширеність таких інцидентів — представники влади вже не могли обрахувати їх. Були навіть випадки — і багато — коли жінки самостійно захоплювали колективне господарство, в якому працювали, щоб вигнати місцеву радянську адміністрацію, скасувати колгосп і повернути відібране. Таке траплялося настільки часто, що в народній мові з’явилася окрема назва — бабський бунт, тобто повстання сільських жінок[965].

Режим швидко усвідомив, що його сили в селах нездатні впоратися з протистоянням. Спочатку, схоже, була надія на те, що Україна сама зможе навести лад у власному домі. У листопаді 1929-го Москва наказала очистити в Україні комнезами від «куркульських» елементів і підсилити їх[966]. Насправді комнезами змогли відіграти важливу роль у тому, що евфемістично називали «соціалістичним