Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували… Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде в вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, — бачив, на що брав! Та як я вже прожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають… Нужда та злидні навчають і свого берегти і чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все ні по чому: так усе й гайнуватиме!

— Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього… Всьому знає лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити та й повести гаразденько хазяйство… Навіщо ж мені дано голову й руки?… Не клопочіться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, — зараз би так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки, — бери Галю Гудзівну!

— Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона до тебе є! Іноді й уродлива, та лиха година… Своєї долі не вгадаєш.

— Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала…

— То й Боже благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо віддадуть…

Того ж самого вечора побіг Чіпка до Грицька.

— Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?

— Кажи.

— Прийшов прохати тебе у старости.

— Хіба женитися задумав? — умішалася Христя.

— Еге ж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! — жартує Чіпка.

— Кого ж думка брати? — пита Грицько.

А Христя аж уха наставила.

— Тоді побачиш… Кажи: чи підеш?

— Та Бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую…

Усі засміялися.

— Та в такий же то й думка завести, — жартує Чіпка, — бо однак тобі ніхто боків не мне… Христі б, як жінці, годилося… Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слова насторч не скаже!

— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? — допитується Христя.

— А хочеться знати? хочеться?

— Авжеж, хочеться…

— Ну, хай же кортить, коли хочеться…

— Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.

— Та я й сам не піду, коли не скаже.

— Нічого вже з вами робити, — каже Чіпка, — треба признатися… Знаєте Гудзівну?

— Яку? Одарку? — питає Христя.

— Ні, Галю.

— Яку це? — питає Грицько, роздумуючи.

— Москалеву дочку… того москаля, що на хуторі живе.

— Не зна-ю, — одмовляє з протягом Христя. — От, дивись: і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!

— Понесло… — усміхаючись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку, чи підеш?

— На коли?

— На ту суботу, — гулящий день буде.

— На суботу — можна.

— Гляди ж, Грицьку! А поки що — прощавайте. Ще треба в одно місце бігти…

Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.

— От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові.

— Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства — до всього вдався.

— А пив же та волочився як?! — згадав Грицько.

— Молодий був, дурний, а постаршав — за розум узявся, — одказує Христя.

— От тепер і старій Мотрі таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі…

— Бозна ще яка невістка буде…

— Та що невістка? Хай яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.

— Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона — як тієї, та й тієї…

— Ну, в мене б вона не тієї заспівала.

— То ж то у тебе.

— А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір’ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!

— Що ж, якби оце в тебе й справді мати була, то це б і мені так було?

— Так ти ж, Христе, не така… Я знаю, що ти б і матері моїй догодила б, як мені…

— То ще, яка б була мати.

— Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?

— Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? Як ішла — як калина була та гладка, як піч, а тепер — як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи… Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.

Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу — то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.

— Ти ж мені розкажеш, яка там молода, — вже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя. — І де він її видрав!!.

— Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, — одмовив Грицько, і собі вкладаючись.

Рано звечора погасили світло син з матір’ю. Рано звечора вони полягали спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.

Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, — як вона буде бігати по хаті та порядкувати… Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, — промигнуло в думці й викликало цілий рій… Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами… «У хатині ми будемо жити, — радиться він з Галею, — мати, мабуть, не злазитиме й з печі; а світлиця — чужого чоловіка прийняти… Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди… Пересновуються його думки з її думками; викликають усмішку, радість… Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було — минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі… у рай тихого щастя…

Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. «Господь його знає… — думала вона. — Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос… Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав’язати світ парубкові, а то й кине — другого знайде… Між багатирками