Читати книгу - "Вибрані романи"

колишній, такий, яким я досі був, здаюся тобі поганим?

— А тобі, тату?

— Заткни мені рота! — простогнав він.

І вона закрила його поцілунком.

Розділ тридцятий

— Ти, певно, знав, що я прийду, — сказав Абель Хоакінові, як тільки вони усамітнилися в його кабінеті.

— Так, я знав. Твій син попередив мене про твій візит.

— Мій син, скоро він буде і твоїм сином, нашим сином. І ти не можеш собі уявити, який я радий! Це так ніби наша дружба знайшла своє високе закінчення. І мій син уже майже твій, він любить тебе, як батька, а не лише як маестро. Мені навіть здається, він любить тебе більше, ніж мене...

— Чоловіче... ні... ні... не кажи так.

— Ну, то й що? Ти думаєш, я ревную? І знаєш, Хоакіне, якщо між нами щось і було...

— Не говори про це, Абелю, я тебе благаю, не говори...

— Про це говорити треба... Тепер, коли моя і твоя кров з’єднаються, тепер, коли мій син стане і твоїм сином, а твоя дочка і моєю дочкою, ми повинні поговорити про той давній рахунок, повинні бути абсолютно щирими.

— Ні-ні, в жодному разі, якщо ти заговориш про це, я піду!

— Ну, гаразд! Але не думай, що я забув, я ніколи не забуду твоєї промови про мою картину.

— Я не хочу, щоби ти говорив і про це.

— Про що ж нам говорити?

— Тільки не про минуле. Говорімо лише про майбутнє...

— Якщо ти і я, в нашому віці, не говоритимемо про минуле, то ми просто не матимемо про що говорити. Адже в нас нема нічого, крім минулого!

— Не кажи так! — майже викрикнув Хоакін.

— Ми віднині можемо жити лише спогадами.

— Замовкни, Абелю, замовкни!

— І якщо ти хочеш почути від мене правду, то ліпше жити спогадами, ніж надіями. Вони, зрештою, були, а ці невідомо чи будуть.

— Ні-ні, не треба спогадів!

— У будь-якому разі, ми повинні говорити про наших дітей, які є нашими надіями.

— Про це так! Про них, а не про нас, про них, про наших дітей...

— Він матиме в тобі маестро й батька...

— Так, я думаю віддати йому свою клієнтуру, принаймні ту, яку він захоче взяти і яку я вже приготував для передачі. Я допомагатиму йому у випадках тяжких захворювань.

— Дякую, дякую.

— Це буде посаг, який я дам за Хоакіною. Але вони житимуть зі мною.

— Мій син уже сказав мені про це. Я, проте, думаю, що їм би треба побудувати дім. Молоде подружжя потребує власного дому.

— Ні-ні, я не можу розлучитися зі своєю дочкою.

— А ми з нашим сином можемо?

— Ви з ним розлучені набагато більше... Чоловік майже не буває у своєму домі. Жінка рідко з нього виходить. Мені потрібна моя дочка.

— Нехай буде так. Як бачиш, я дуже поступливий.

— До того ж, цей дім буде також вашим домом, твоїм домом, домом Елени...

— Дякую за гостинність. Це само собою зрозуміло.

Після тривалої розмови, яка стосувалася влаштування їхніх дітей, Абель, виходячи, подивився Хоакінові у вічі тривалим поглядом, подав йому руку і сказав, видобувши голос із нутрощів їхнього спільного дитинства:

— Хоакіне!

У цього останнього заблищали в очах сльози, коли він тиснув руку свого давнього друга.

— Я не бачив, щоби ти плакав од тих років, коли ми були дітьми, Хоакіне.

— Ми вже не повернемося в дитинство, Абелю.

— Так, і це найгірше.

І вони розійшлися.

Розділ тридцять перший

З одруженням дочки, здавалося, увійшло сонце, призахідне сонце осені, в раніше холодний дім Хоакіна, й він почав жити по-справжньому. Він передав зятеві свою клієнтуру, хоч і консультуючи його в тяжких випадках і повторюючи, що перебуває під його керівництвом і завжди готовий виконати будь-які його розпорядження.

Абелін, користуючись нотатками тестя, якого він називав батьком і вже звертався до нього на «ти», із власними доповненнями й розтлумаченнями, почав збирати матеріал для написання книжки, в якій хотів подати медичну науку доктора Хоакіна Монеґро, позначену тим акцентом захопленої пошани, яка, звісно, не увійшла б до книжки, якби її писав сам Хоакін. «Це краще, — думав він, — це набагато краще, що цей твір узявся писати інший, як зробив свого часу Платон, виклавши вчення Сократа». Сам він, звичайно, не спромігся б з усією свободою духу й щоби це не здавалося вихвалянням домогтися оплесків нащадків, які здавалися йому чимось недосяжним. Не міг він високо піднести своє знання та свій досвід. Він зберігав свою літературну активність для інших завдань.

Саме тоді він почав писати «Сповідь», яку так назвав, для дочки, щоби вона відкрила її, після того як він помре, і яка була розповіддю про його внутрішню боротьбу з пристрастю, що була його життям, з тим демоном, з яким він воював майже відтоді, як його розум почав усвідомлювати себе, й до того часу, коли почав писати ту річ. Ця сповідь була призначена для дочки, але так глибоко проникла в нього трагічна суть його життя, наповненого пристрастю, і пристрасті, яка була його життям, що він плекав надію, що одного дня його дочка або його внуки розкажуть її світу, щоби світ із захватом і жахом схилився перед цим героєм темної тривоги, якого не пізнали в усій його глибині ті, які були його сучасниками. Бо Хоакін вважав, що він наділений винятковим духом, що може знести більші тортури й спроможніший витерпіти більший біль, аніж інші люди, що ще при народженні Бог позначив його душу знаком великих обранців.

«Моє життя, дочко моя, — писав він у „Сповіді“, — було безперервним горінням, але я ніколи не поміняв би його на інше. Я ненавидів, як ніхто інший, як ніхто інший я вмів ненавидіти, але разом із тим я відчував гостріше, ніж інші, велику несправедливість переваг і прихильності, якими обдаровують людей світ і доля. Ні-ні, те, що робили зі мною батьки твого чоловіка, не було ні людським, ні шляхетним; воно було негідним, але ще гіршим, набагато гіршим було те, що робили зі мною всі, хто мені зустрічався, коли ще дитиною, сповнений довіри, я шукав підтримки й любові в до себе подібних. Чому вони мене відштовхували? Чому приймали мене холодно й так, ніби хтось їх